Крос у небуття. Юрий Сорока
кілька банкнот. – Ти мене не бачив, ясно?
– Я нікого не бачив, – затрусив головою таксист.
Поглянувши на нього, Потап зрозумів, що той буде мовчати. Тому що елементарно боїться за власне життя. А навіть якщо і прохопиться словом у непотрібному місці, Потап завбачив і такий розвиток подій, – до гаража, у якому було влаштовано тайник, залишалося ще кілька кварталів ходіння вузькими брудними вуличками.
Полковник Гончар відчував себе мисливцем, який йде слідом пораненої здобичі. Він сидів на передньому сидінні непримітного «Форда», поряд, з перевдягнутим у цивільне прапорщиком районної роти ДПС[4], котрий від думки, що поруч з ним знаходиться найбільший головний біль рядового складу кам’янець-подільської міліції, почувався досить незатишно. Не звертаючи уваги на нервовий стан водія, Гончар надав своєму вигляду спокійної діловитості та погравав невеличкою японською радіостанцією «Моторолла» і мугикав щось мало схоже на мелодію. Десь там, за півсотні метрів, за поворотом висипаної вапняковою щебінкою дороги, розташувався красень-будинок, один з найдорожчих у новому котеджному масиві, що віднедавна активно забудовувався. Забудовувався він тими, кого 1991 рік не пожбурив у злидні, а навпаки підняв на вершину добробуту – тобто злодіями, шахраями й просто нечесними на руку людьми від влади. Саме у цьому будинку жив двічі засуджений Віталій Потапчик, котрий наприкінці восьмидесятих на вищий рівень, аніж пересування наперстків на автовокзалі, не був здатен. І полковник Гончар був справедливо обурений таким станом речей – його власний будинок, що знаходився у точнісінько такому ж елітному мікрорайоні на іншому кінці міста, зараз тільки будувався. За минулий рік Гончар ледве спромігся вивести «нуль», а цього літа планував збудувати цегляну «коробку». Не кажучи про сауну і більярдну, котрі на своєму чималенькому подвір’ї мав Потапчик.
«Зарвався Віталік, зарвався, не пам’ятає “табличку ділення”, – думав Гончар. – От і настала нагода поквитатися».
Радіостанція ожила.
– «Перший», я «двісті п’ятдесят шостий». Знаходжусь на місці.
– Довго добираєшся, «двісті п’ятдесят шостий», – роздратовано мовив у мікрофон Гончар. Думки про будівництво і пов’язані з ним проблеми остаточно зіпсували йому настрій. – Подвір’я бачиш?
– Так точно.
– Що там?
– Тихо. Жодного руху.
– Зрозумів. «Двісті п’ятдесят третій», прошу на зв’язок, – викликав Гончар третій автомобіль (на відміну від решти оперативних груп, у його команді було три машини і п’ять чоловік «важкої кавалерії» з обласного «Беркута»).
– На зв’язку «двісті п’ятдесят третій», – долетів до Гончара голос підлеглого.
– У вас що?
– На місці, «перший». На подвір’ї у об’єкта все тихо.
Гончар дістав з оперативної кобури пістолет і підніс до рота радіостанцію.
– Годі штани протирати. Робіть свою роботу, беркутята. Зайшли, взяли, одягли браслети. Все ясно?
Тієї ж миті усі п’ять бійців спецпідрозділу кинулися до будинку Потапа.
ДПС – дорожньо патрульна служба.