Крос у небуття. Юрий Сорока
й вашим начальством у пошуках правди, але на мене вперто не хочуть звертати уваги.
– Це вам лише здається. Вашою справою займаються.
Петро Іванович почервонів від обурення.
– Знаю я, як ви займаєтесь! Я своє здоров’я залишив на фронті і тепер не в змозі на плечах носити овочі й фрукти з дачі додому. А між тим урожай тієї самої дачі не дає нам з бабою з голоду здохнути. На чому тепер маю привезти мішок картоплі, коли машина майже місяць стоїть без коліс?
Андрій мовчки дивився на співбесідника. Що він міг відповісти? У словах старого теж була істина. Держава, на яку він працював багато років, під кінець життя поставила його в такі умови, за яких він повинен був виживати. Тож старий просто боровся за своє життя і ненавидів ту саму державу. Що ж поробиш, коли уособити казенну владу в очах бідолахи довелося саме йому, капітану Соколовському? Тому, кого безликий молох з абстрактним ім’ям «держава» сам обдаровував скупо і часто змушував жити «в позички».
– Я вас розумію, Петро Іванович. І зараз йду саме за вашою справою. Найдемо ми ваші колеса, заспокойтеся.
– А ти мене не заспокоюй! Я на тебе скаржитися буду!
Андрій розвів руками.
– Ваше право. Тільки начальника міськвідділу зараз немає на місці і сьогодні вже, скоріш за все, не буде. А Степановичу, себто підполковнику Кульчицькому, ви на мене вже скаржилися.
Андрій повернувся і покрокував геть. Він був не у тому настрої, щоб пояснювати очевидне людині, котра не хотіла слухати його пояснень.
Він йшов вулицею, котра дихала на нього ласкавим ароматом весни, підставляв обличчя сонячним променям і радів першим ніжно-зеленим листочкам на деревах. На час можна забути про «Форд» з трьома трупами, налиті кров’ю очі Софрона, що блиснули пекельною зненавистю, коли їхні погляди зустрілися. Не згадувати пихате обличчя Гончара і лисі колеса на вкритих брудом іржавих дисках, а також скарги пенсіонера, котрому невідомі доки злодюжки ускладнили і без того нелегке життя. Назустріч траплялися дівчата. Вони, як і кожного року, зменшили кількість вбрання до критичного мінімуму за кілька годин після першого теплого подуву весни. Андрій посміхався їм і відчував, що у житті й насправді є багато потрібних і корисних речей поза роботою. Тетяна мала рацію, потрібно менше віддавати часу роботі, а більше собі. Для багатьох людей так все й відбувається. Чомусь тільки він так не міг. Залишалась вірогідність, що робота в міліції сама позбудеться його, як це часто-густо траплялося з справжніми ментами, коли їх викидали на вулицю після десятка літ відданої служби. Викидали за дріб’язкову провину, а скоріше за неспроможність вживатися з зажерливим начальством. Можливо тоді у житті Андрія Соколовського щось зміниться на краще. Інакше він просто не зможе власною рукою відібрати у себе роботу, котра стала сенсом його існування.
В центрі Андрій зайшов до дитячої крамниці і довго ходив вздовж вітрин з різнобарвними ляльками, конструкторами «Лего», іграшковими автомобілями й роботами-трансформерами. На запитливі погляди продавців лише знизував плечима, мовляв, ще не вибрав.