Крос у небуття. Юрий Сорока
враз полишила Потапа. Коли він поглянув в очі Софрона, той побачив у погляді бригадира щось таке, від чого стало незатишно.
– Менше тексту, Софрон. Трахати її я тебе не примушую. Поживемо, доки в Кам’янці все затихне. Роби, як сказав, і доживеш до радісної дати, – Потап перевів подих і наповнив чарки втретє, одразу взявши до рук свою. – Не хочеш бути закоханим співмешканцем, доведеться ним побути мені. Твоє здоров’я!
Софрон мовчки випив і заходився закусувати. Сперечатися з Потапом він не хотів. Якщо той вважає, що так буде краще, нехай буде саме так. Врешті-решт, з усіх своїх бійців Потап виділив лише його, не давши попасти до рук міліції. І хоч Софрон за своєю вдачею був далекий від того, щоб відчути до бригадира собачу відданість, він був вдячний. Звичайно, не демонструючи своєї вдячності.
Розділ 14
5 травня 1996 року. 16.00.
м. Кам’янець-Подільський. Кафе «Арарат»
Андрій сидів за столиком у кутку, поглядаючи на годинник. Він знаходився у кафе вже близько півгодини. Косий запізнювався, але Соколовського це не дратувало. Він замовив кухоль прохолодного пива і розвернув «Спортивну газету». Безумовно, краще сидіти отак, очікуючи на агента, аніж знаходитися зараз у міськвідділі і готуватися до перевірки, що її мало вчинити обласне начальство. У душі Андрій навіть був вдячний Косому за те, що той запізнювався. Помисливши, покликав Карена – носатого низькорослого товстуна, котрий був господарем кафе, а заразом кухарем і офіціантом одночасно. Той наблизився, посміхаючись масними губами.
– Вай, Андрій Вікторович, яка гарна погода за вікном. Гарна погода, гарний відвідувач у мене – чи не добрий нині день? Бажаєте закусити?
– Давай, – погодився Андрій. – Принеси чогось. На двох.
Карен з розумінням мотнув головою і пішов у свою крихітну кухню. Андрій не вперше відвідував кафе простодушного вірменина і знав напевне, що той принесе суп «Харчо» і шашлик з баранини. І хоч кафе «Арарат» не вважалося надто фешенебельним закладом, ці страви будуть значно кращими за все, що могли запропонувати у дорогому ресторані. Андрій уявив, як у їхньому кабінеті зараз оглушливо клацають клавіші друкарської машинки, підтягуючи до перевірки документацію, як бігають коридорами наполохані Гончаром колеги, а сам пан полковник, знаходячись на межі нервового зриву, волає на підлеглих за найменшого приводу і без нього. Настрій поліпшився ще більше.
Біля дверей задзвонив ніжними переливами невеличкий дзвінок, припасований так, щоб Карен міг завбачливо відреагувати на відвідини клієнтів. На порозі з’явився Косий. Як завжди у джинсовому костюмі, чорній кепці і з сірником у зубах. Справжній урка зразка спокійних 80-х. З посмішкою подав руку Андрію і всівся навпроти нього.
– Мої вибачення за запізнення, начальнику, – запобігливо поглянув в очі Андрію. Той згорнув газету і відклав її вбік. Зробив кілька ковтків пива з кухля.
– Ти нахабна людина, Косий. Я навіть жінок не чекаю по півгодини. Маєш щастя, що сьогодні нікуди не поспішаю.
Косий розвів руками:
– Ніяк