Крос у небуття. Юрий Сорока
кишені доларів. Що скажеш?
Потап скривився і похитав головою.
– Ти фраєр, Софрон. Ми тут не для справ, ми на відпочинку. До того ж, валютчики ходять під Сашею Каламарем. Нам зайвий вайдос не потрібен.
Софрон у відповідь лише пирхнув.
– А хто мені Каламар? Товариш, чи може, родич? Плювати я на нього хотів. Давай наїдемо. П’ять-десять тон зелені зайвими не бувають. Знімемо квартиру у центрі, людьми себе відчуємо. Мені сарай тієї торчкової вже у печінці сидить.
Потап зітхнув. Так, Саша Каламар їм не товариш і не родич. Але він тримає найбільшу й найпотужнішу бригаду рекетирів у Хмельницькому, тому дуже навіть просто може ускладнити їм життя. Йому платять всі – валютчики, господарі комерційних кіосків і торгаші з Хмельницького речового ринку, котрий від 1991 року так розрісся, що спроможний був приносити прибутки у сотні тисяч, навіть мільйони доларів. Тож нестачі коштів Каламар не відчував і міг при бажанні відшукати й покарати свого кривдника. І якщо він досі не ліз у Кам’янець-Подільський, то у цьому була заслуга Потапа і його відморозків, котрі зазвичай починали стріляти раніше, аніж думати. Але у Кам’янці вони були на своїй землі. А тут на чужій. Крім того, Хмельницький відрізнявся від Кам’янця-Подільського ще однією рисою – обласний центр вважався «ментовським» містом. Тобто таким, у якому заправляли бандити з депутатськими мандатами, генеральськими і полковницькими погонами, а не відчайдухи з масивними біцепсами й стволами у кишенях. І тут не варто було жити так, як звик Софрон жити вдома. Тим більше, маючи над головою зашморг у вигляді звинувачення у потрійному вбивстві.
– У нас достатньо лавандоса, Софрон, не чуди. Якщо нудишся, так і скажи. Візьмемо тачку, подамося у сауну, знімемо дівчат. Тільки на гони хвилю, я тобі базарю.
Якби цієї миті Потап заглянув в очі подільнику, він би побачив у них холодний вогник зневаги й злість. Зневаги за власну нерішучість і злість за те, що сам Софрон повинен коритись його рішенням. Та чи справді він повинен?
– Сьогодні не хочу. Піду містом пошляюсь. Можливо завтра.
– Як знаєш, – знизав плечима Потап. – У разі чого телефонуй на «трубу».
Не прощаючись, Софрон почимчикував геть.
Юрась, простий вокзальний валютчик, йшов додому. Він не переймався тим, що сонце сіло за будівлею поштамту західніше вокзалу, а весняне повітря швидко втратило прозорість, одночасно сповнившись ароматом черемшини. У нього був гарний настрій. І зовсім не через весняні пахощі квітучих дерев. Юрась не любив пахощі черемшини. Йому були до вподоби більш приземлені речі, наприклад приріст зелених купюр у сейфі за шафою. А нинішній день приніс такий приріст у розмірах навіть більших за очікувані – Юрась зміг провернути успішну оборудку на кругленьку суму. І тепер він йшов, минаючи порослі розложистими вербами подвір’я двохповерхових будинків по вулиці Шевченка, сповнений ентузіазму. Від дому його відділювало не більше двох хвилин ходи, тому Юрась не переймався темрявою, що згущувалась.
Він все своє