Могутніше за меч. Джеффри Арчер
тираду жінки. – Хтось із них обов’язково зможе відповісти на будь-які запитання пана Кліфтона.
– Припускаю, що вони опинилися на борту не випадково, – сказав Джайлз. – Не можу повірити, що всі вони вирішили провести відпустку в Нью-Йорку водночас.
– Вони тут на прохання секретаря Кабінету Міністрів, – пояснив капітан. – Але сер Алан Редмейн мене запевнив, що це лише запобіжний захід.
– Як завжди, цей чоловік знає щось, чого не знаємо ми, – зауважив Гаррі.
– Тоді, можливо, саме час дізнатися, в чому справа.
Капітан вийшов із каюти і шпарко пробрався коридором, зупинившись лише тоді, коли дістався до каюти номер сто дев’ятнадцять. Полковник Скотт-Гопкінс відповів на стукіт у двері набагато швидше, ніж Джайлз кількома хвилинами раніше.
– У вашій команді є експерт із вибухівки?
– Сержант Робертс. Він служив мінером у Палестині.
– Мені він потрібен негайно в каюті голови правління.
Полковник не став питати про причини. Він побіг коридором, вибрався на великі сходи й побачив там капітана Гартлі, який саме прямував до нього.
– Я щойно бачив Лаяма Догерті, який виходив із туалету в салоні першого класу.
– Ти впевнений?
– Авжеж. Він увійшов туди, як ровесник царя Гороха, а вже за двадцять хвилин звідти вийшов Лаям Догерті. Він покрокував униз до каютного класу.
– Це все пояснює, – зронив Скотт-Гопкінс, спускаючись лише на крок позаду Гартлі. – Який номер каюти Робертса? – запитав він мимохідь.
– Сім-чотири-два, – відповів Гартлі, коли вони перелазили через червоний ланцюг, за яким починалися вужчі сходи.
Вояки не зупинялися, доки не дійшли до сьомої палуби, а там із тіні виступив капрал Кренн.
– Догерті не проходив повз тебе упродовж останніх кількох хвилин?
– Дідько! – вилаявся Кренн. – Я був певен, що бачив, як той виродок метушився іще на Фоллс-роуд. Він зайшов у каюту сім-нуль-шість.
– Гартлі, – наказав полковник, прямуючи коридором, – ви з Кренном стежте за Догерті. Переконайтесь, щоб він не вийшов із каюти. Якщо спробує зробити це, заарештуйте його.
Полковник грюкнув у двері каюти сімсот сорок два. Сержанту Робертсу двічі повторювати не треба було. Він відчинив двері за лічені секунди й привітав полковника Скотта-Гопкінса з добрим ранком, ніби командир регулярно будив його посеред ночі, одягнений у піжаму.
– Прихопи свій набір інструментів, Робертсе, і йди за мною. Важлива кожна хвилина, – сказав полковник дорогою.
Робертс наздогнав свого командира аж через три сходові клітки. Коли вони дійшли до коридора першого класу, Робертс уже знав, які саме його навички потрібні полковнику. Він зайшов до каюти голови правління, уважно оглянув вазу і покружляв навколо неї.
– Якщо це бомба, – сказав він нарешті, – то велика. Не можу навіть уявити кількість життів, які обірвуться, якщо ми не знешкодимо це дрантя.
– А ви можете це зробити? – поцікавився капітан, його голос звучав напрочуд спокійно. – Бо моя найперша відповідальність – життя моїх пасажирів. Мені не потрібно,