Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко
де навчився булінь в’язати? – негайно поцікавився «Боцман».
– По-перше, я з Подолу, а Поділ – район припортовий і загалом, кавалок Одеси, то як же не навчитися подібним речам?.. – відповів той. – А по-друге, у мене колись дівчина була. Скелелазка…
– І що, полізла від тебе так високо, що втекла? – вирішив поглузувати інший інженер на прізвисько «Піцунда».
– Полізла високо, так. Але не втекла, а зірвалася й розбилася, – крижаним тоном відповів Спартак. – Тож я тебе прошу вперше і востаннє…
– Тьху на тебе, йолопе! Не говорив би під руку, коли ми на дах ліземо сніг скидати, – сплюнув під ноги лаборант «Боцмана» – Бугай (то було не прізвисько, а його справжнє прізвище).
– То хай Піцунда не глузує…
– А справді, Піцундо, ти б не чіплявся до Спартака, – мовив «Боцман» сердито: – Це від тебе частенько тхне перегаром, а в цьому подільському хлопцеві таки відчувається морська душа, чесне слово!..
– Ой-йо-йой! Теж мені клуб сухопутних моряків… Тільник, безкозирка, брюки-кльош, дайош – бєрьош…
– Но-но, Піцундо!..
– Ну годі, хлопці, годі, – зупинив суперечку Дем’ян Лукич. – Давайте поскидаємо сніг і за роботу мерщій. І дивіться, щоб без травм сьогодні!..
Дах вони почистили, «потоп» припинили. Але відтоді «Боцман» з Бугаєм непідробно заповажали Спартака, це мимоволі вплинуло також на ставлення інших працівників лабораторії. Отже, хоча для вирішення проблем у царині паяння його освіта інженера-металурга підходила не на всі сто відсотків, молодий чоловік адаптувався на новому місці роботи доволі швидко – втім, як і колись у конструкторському відділі.
Група Дем’яна Лукича Нілова (він сам, як керівник, інженери «Боцман» та Кеша, лаборант Бугай) працювала з такими гігантами, як завод «Азовмаш» та Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. Були в лабораторії ще дві групи, одну з яких очолював Вольдемар Савич Печорін – саме йому підпорядковувалися Спартак, інженер на прізвисько «Піцунда», якого насправді звали Ваською, і лаборант з кумедним прізвищем Рачок. Ця група вела господарські теми переважно з київським заводом «Ленінська кузня» та запорізьким ВО «Моторобудівник», на якому Спартак колись проходив виробничу практику, а також деякими іншими підприємствами Запорізької області. З тим-таки ЗБОМом в Дніпрорудному, наприклад.
Отаким несподівано тісним виявився світ!..
Попервах молодий чоловік гадав, що завлаб Кудрін добирає співробітників, орієнтуючись на кучеряві імена чи кумедні прізвища… хоча всі вони були, беззаперечно, знавцями своєї справи. Проте Людвіг Альфредович сам же й розвіяв це враження, якось спитавши:
– Спартаку Андрійовичу, ти як щодо риболовлі – тямиш чи ні?..
– Хіба що з поплавчанкою полюбляю ввечері посидіти. А що?
– А зі спінінгом вправляєшся?
– Та так, закидушку на пару гачків поставити, не більше.
– А на блесну рибалиш? А з моторного човна?..
– Ні.
– Слаба-а-ак, –