Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко
ті троє, яких він вигадав, але які реально були вбиті у вересні 1941 року: десятикласниця Соня Ставська, її дідусь Борух Пінхусович і його приятель Сьома, який мешкав на вулиці Шота Руставелі біля закритої нині синагоги…
– Агов, ще хвилинку уваги, якщо можна… – вигукнув він убік засипаного землею й засадженого деревами Бабиного Яру. Незримий натовп блідих примар дружно озирнувся до нього, тоді молодий чоловік продовжив:
– Щоб ви не сумнівалися… Щоб ніхто з вас не сумнівався… Я присягаюся! Чуєте?! ПРИСЯГАЮСЯ вам тут і зараз, що не дам забути про жах Куренівської трагедії! Якщо я вже по пам’яті відновив цей роман… а це була пекельна робота, ви знаєте!.. Вперше я спускався в це пекло, коли писав, вдруге – коли відновлював по пам’яті… Ви ж знаєте?!
Раптом низькі вогкі хмари на трохи вже посутенілому небі розступилися, і згори на землю впав багряний промінь, широкий і яскравий.
– Так, зрозуміло. Дякую, – тепер Спартак заговорив спокійніше, без надривної напруги: – Отож двічі спустившись у це пекло, я збожеволів, звісно. Не міг не збожеволіти, ви розумієте… бо подвійного сходження в пекло не витримав би ніхто з людей! Данте один раз спускався до вас. А я двічі. Та й я ж не Данте, я всього лише маленький хлопчик з київського Подолу, куди вже мені!.. Однак можете не сумніватися, що мої слова неодмінно дійдуть до людей, і вони згадають Куренівську трагедію та її жертв! ПРИСЯГАЮСЯ пам’яттю про вас, що не дам забути живим, не дам нізащо… Ну, а тепер вибачайте, мені час вертатися до інституту. Але слово я звик тримати, ви це можете бачити… себто, прочитати на попелі чернеток. А рукописи – вони не горять, ви ж знаєте… Все, тепер можете спати спокійно.
Щойно він замовк, як вітер остаточно вщух, а просвіт у вогких хмарах розширився, від чого вологе повітря і все довкілля набуло криваво-багряного відтінку. Тоді Спартак мовчки кивнув убік зарослого деревами місця, де невидимі мерці продовжували уважно вивчати його опус, потім кинув побіжний погляд на бронзову менору і широким кроком рушив у напрямі тролейбусної зупинки, що знаходилася на Дорогожицькій вулиці.
VIP-зала, кафе «Смак», Рівне, середина травня 1992 року
– Ну, Бідо-о-осику-у-у!..
– Чого тобі?
Вони дивилися один на одного абсолютно по-різному: Бідосик поглядав на Курлику трохи роздратовано, водночас в погляді маціпусіньких, схожих на лукаві шпаринки оченятках Курлики не відчувалося найменшого відторгнення і навіть роздратування. Нарешті після тривалої паузи останній мовив благально:
– Ну, Бідо-о-осику-у-у, ну розкажи ще про «будку гласності»!..
– Та я уже розказував, розказував… Стільки понарозказував, що…
– А я ще хо-о-очу-у-у!.. – плаксиво, якось зовсім по-жіночому затягнув Курлика. Його товариша аж перекосило від такого, й він мовив роздратовано:
– Ну, Бідо-о-осику-у-у!.. Сьогодні чий день народження – твій чи мій усе ж таки?.. Давай-давай, зізнавайся!..
– А ми не на допиті, між іншим, щоб я тобі зізнавався.
– Не