Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко
мій паспорт, прояви усі свої здібності, зачаруй дівчат в авіакасі й купи мені квиток на літак саме на сьогодні. А ви вже, мої любі, приїдете до Києва слідом за мною, як тільки зможете.
Квитки Леонід і справді дістав з великими труднощами: довелося писати заяву командиру льотного загону, знімати бронь, як стверджували – урядову. Тому, попри ускладнення, Гелена Сергіївна вилетіла до Києва, як і запланувала. Як завжди, збулися й усі інші її передбачення. Валерка написав заяву на відпустку в п’ятницю, але відпустили його тільки через тиждень. Леоніда Семеновича несподівано викликали на роботу.
Минуло п’ять днів – і що ж?! Квитків на Київ не було, як не шукали… Отож найближчої суботи вранці батько з сином вилетіли в Москву, підсівши на службовий літак. Далі Леонід Семенович планував відправити Валерку до Києва або рейсовим літаком, або в крайньому разі – нічним поїздом.
Все йшло добре. Величезний лайнер з Ташкента приземлився в Москві. Батько і син з величезною сумкою, набитою полуницею, огірками та зеленню, бігли довгими коридорами аеропорту до кас. Зазвичай там було не велелюдно, але сьогодні, навпаки, товпилася галаслива юрба. Службові каси були зачинені на обід. Довелося чекати…
Озирнувшись на всі боки в пошуках вільних місць, Леонід Семенович помітив у лабіринті черги знайоме обличчя.
– Антоне! – радісно скрикнув він. Кілька людей озирнулися до нього, і Леонід Семенович, передавши сумку розгубленому Валерці, кинувся просто в людську гущу, яка лише на мить розкрила обійми, а потім поглинула батька в багатоликій строкатості.
– Ай, Льонько! Це ти?! Як же давно ми не бачилися! – пролунало звідти. За деякий час батько повернувся, але тепер він був не сам. Підбігши до Валерки, вимовив радісно і водночас урочисто:
– Знайомся, синку, це мій найкращий друг дитинства – Антон Семенович Калабалін! Можна сказати, мій названий брат.
І справді, незнайомець був невловимо схожий на батька: ті ж жести, такий самий погляд, зріст і статура. Хіба що батько був блакитнооким блондином у формі льотчика, тоді як Антон Семенович – карооким шатеном в цивільному костюмі й легкому пальті… Ото й уся різниця.
– А це мій Валерка! – відрекомендував сина батько. Антон Семенович чомусь почервонів, збентежився і легенько потиснув простягнуту юнаком руку, а потім стояв, явно не знаючи, що робити: бігти назад в чергу чи продовжувати спілкування з другом дитинства. Нарешті мовив:
– Я тут від самого ранку стою за квитками на Київ, мені днями запрошення на зустріч випускників надійшло.
– І мені так само! – підтвердив батько. – Ми з сином теж до Києва зібралися. А квитки я зараз візьму в касі для персоналу на всіх нас, на трьох.
– Гаразд, якщо зможеш, візьми, будь ласка! – з надією в голосі попросив Антон Семенович. – Тільки я не сам лечу, а з Гулею. Це моя племінниця.
– Тоді давай швидше паспорти – і свій, і племінниці, – кивнув батько. Калабалін довірливо глянув на друга дитинства і простягнув документи.
Квитки