Андрій Лаговський. Агатангел Кримський
оте нелюбе почуття, яке на коротку хвилину заворушилося на самому споді його серця. Через те він потроху визволився з неньчиних обіймів, щоб вона його більше не цілувала.
«Гм! У неї епілепсія – то, значця, вона й мені передала в спадщину якусь нервову, дегенеративну хоробу… Мабуть, з мене істерик, – поміркував Андрій. – Істерик? Ух, кепська справа! В мене, значця, нема ніякісінької постійності, з мене й характеру не може бути ніякого, бо кожної хвилини настрій духа мусить мені сам собою змінюватися. Одним разом я ні сіло ні впало буду без причини дуже добрий, а другим разом так само без причини буду лихий і поганий… Стихія, а не людина!..»
– Пустіть мене, мамо, я подивлюся на господу, бо вже ж давно як бачив.
Оселя Лаговської була звичайнісінька українська оселя під солом’яним дахом. Як увійти в сіни, то зліва двері вели до кухні, а звідти через грубу був хід до ванькира, де спала мати. А другі сінешні двері, що з правої руки, вели з сіней у парадну світлицю, що носила бучне ймення «гостинная», себто вітальня. Більше ж хат не було. «Вітальню» мався тепер зайняти Андрій. В ній обстанова була принаймні чепурненька, хоч без розкошів і всяких вигадок; а вже ж скрізь деінде по оселі все було дуже бідне. Лаговська жила тільки з того, що держала корову й продавала молочні продукти.
Андрій, розглядаючи господу, потроху розважив себе. Хоч як тут усе виглядає бідно, та це не чуже, це – «вдома»; тут він пан, а не якась m-mе Боброва. Він сьогодні ляже спати в такій годині, в якій йому заманеться; він узавтра – схоче – встане опівдні, йому взавтра не треба неодмінно о восьмій годині йти пити каву. Він обідатиме завтра тільки в той час, коли схочеться. Він узагалі вільна, самостійна людина, а не підвладна. «Кожен півень на своїм смітнику пан», каже прислів’я, – подумав Лаговський. – Нехай собі ця приказка носить іронічну закраску, я її люблю. Краще бути паном на своїм смітнику, ніж лакеєм у чужих хоромах».
І незчулись, як прийшов вечір. Смерком забігла до Лаговської добра приятелька її – фершалиха. Андрій сидів коло них і слухав, про що вони балакають. Говорили про чужі весілля і чужі похорони; говорили про те, що в неділю на справничисі була в церкві новітня сукня; говорили, що в Анни Петрівни погана наймичка; а у Феоктисти Львівни чоловік п’яниця, а в Олімпіади Андріївни на щоці такий великий вискочив пухир, що аж-аж-аж, а в Перепетуї Власівни злодій уночі картоплю покрав; говорили про ціну на картоплю та на кавуни; говорили, що в такого і такого сусіди швидко корова буде з телям; говорили, як то воно добре, коли корову призвичаєно доїтися без теляти; говорили… та багацько ще говорили такого самого.
Студент пильно слухав. «А їй-Богу, гарно! – погадав він. – Гарно жити отакечки, не знаючи, не відаючи про якісь там соціальні питання та Weltschmerzer[4]. Гарно людям інтересуватися самими коровицями, та курчатами, та пухирями Олімпіади Андріївни і більш нічим. Аж мені самому на серці полегшало, як я спустився на це болотяне дно суспільності. Хвилі розумового життя плинуть собі десь там високо-високо понад мною, мене не зачіпаючи і не коливаючи; мені спокійно, мені й журби немає в моїм затишкові.
Світові скорботи.