Андрій Лаговський. Агатангел Кримський
він спинивсь і кинувсь на ліжко: ядуха, астма тая, не давала йому дихати, в висках застукотіло, серце розтягалось і стискалося.
– Хоч би вже швидше здохнути! – нетерпляче гадав собі Лаговський. – Ну, ви! Прокляті нервища! – нагукнув він суворо, ніби вдавався до когось чужого. – Чи кинете коли-небудь мене мордувати?? Га?? – І він, здавалося, справді чекав усної одповіді.
«Прокляті нервища» дійсно мордували його здавна, найбільше через те, що йому раз у раз доводилося вчити нездібних гімназистиків – отаких, як П’єр – та жити завсіди по чужих людях.
Хтось торгнув двері. То була служанка. Вона сказала студентові, що пан просить його до свого покою. Хлопець устав з ліжка і пішов.
Пан Бобров, генерал у одставці, привітав його дуже ласкаво, не так, як звично. Бо як іншим разом, то він був поглядав на вчителя дуже згорда.
– Ви вже вибачте жінці, вибачте, – прохав він теперечки, – їй самій дуже шкода, що вона вас покривдила, бо вона й не хотіла того. От же, нате… візьміть ці гроші: ви ж до них маєте повне право. А як не візьмете, тим мене образите.
Ласкавість панова збила Лаговського з пантелику: аж ніяково чогось стало.
– Ні, таки не візьму, – сказав він дуже слабим, стомленим голосом. – Дякую вам за вашу прихильність, що хоч наостанці виявилась… Тільки ж, будь-що-будь, я на прощанні признаюся-таки зовсім щиро: сьогодні мене мов грім побив… З вашим сином я геть собі здоров’я збавив… я ж цілий день працював з ним… в мене нерви тепер такі немощні… (Тут він був спинився, бо не знав, що казати далі, а тим часом бажалося щось казати). А Марія Лаврентьївна… ні, я не сподівавсь од неї такої образи… Не візьму!..
«Ну, а тепер – знаю, що вже зараз рюмати буду!.. – подумав він. – Прокляті нерви! Раз у раз зрадять! Тільки ж як це так?! Я вже не пан самому собі, чи що?! Ба, не заплáчу! А отже ж, їй-Богу, заплáчу!» – лякався він.
Але не заплакав: переміг себе. Здригнулася й скривилася спідня губа, перебігла по обличчі електрична течійка та й усе.
Бобров бачив, як у Лаговського смикається обличчя. Йому жалко стало на парубка, а доти він попросту хотів оддати йому гроші, щоб не було ніяково. Він підвівся з крісла, підійшов до студента, що був сидів, засунув йому в кишеню конверт із сорокма карбованцями і жартівливо взяв за чуба:
– Та ну-бо, ну-бо, не ображайтесь… Ну, не дивіться, мов сич на сову, гляньте веселіш…
Лаговський як стій підвівся, бо через тую ласкавість спазма йому підступила до горла: він боявся, що далі-далі розридається.
– Вибачте… я піду… я чогось нездоровий… – глухо промимрив молодик та й швидкою ходою подався до своєї кімнатки. Скоро він зачинив двері на защіпку, енергія його покинула; його схопив нервовий пароксизм…
– Двадцять п’ятий год мені йде, – з ненавистю ридав він, кусаючи зубами подушку, – а я реву, наче дитина!.. А все нерви!.. Та коли з мене вже не людина, а клубок нервів, то навіщо я животію?!
– Лакейська душа! – знов з ненавистю лаяв він себе, ридав і реготався заразом. – Мені випадало гордо швиргонути тії гроші панові в вічі,