Андрій Лаговський. Агатангел Кримський
пам’ятаєте, може, вірш англійського поета:
How bad, how sad, how mad, how fad was it,
But how was sweet[21]?..
– Ви мною тепер не гордуватимете? – закінчив він запитом, не знати чи фанфаронсько-іронічним, чи щирим.
– Я – вами гордуватиму?! Щоправда, сам я людина хоровита, ледве животію, мені жодних таких авантур не треба – але ж через те я й не беруся бути чиїмсь судцем в отаких-о справах… Я можу вас тільки жаліти, бо ви сами собі кару завдаєте. Оцей песимістичний настрій, оця апатія до всього, оце taedium vitae[22] – хіба ж то все маленька ще кара?.. Дивуватимусь я хіба з того, як це ви можете шукати продажного кохання!.. Ви!.. Коли б хто інший, а то ви!..
– Бо для непродажного кохання я рилом не вийшов.
– Як треба розуміти оцей ваш енергійний вислів?
– Буквально, дослівно… так і розумійте!.. Рилом не вийшов… Погляньте лишень на мою пику.
Лаговський скоса глипнув очима на невродливе Шмідтове обличчя.
– Аполлоном Бельведерським вас не назву, але й особливої некраси теж не бачу… Людина – як людина.
– Ваша правда: шаблонна людина, з шаблонним обличчям, яких є тисячі, де не ступнеш… А братів моїх бачили? Хіба не гарненькі мордочки?
– Бачив… Хорошуни. Що й казати!
– Ну, то поруч них, через контраст, моя шаблонова пика здається просто рилом… А той контраст усі бачать завсіди, бо ми троє живемо разом.
– Але ж хіба саме обличчя… – хотів щось заперечити йому Лаговський.
– Знаю, знаю! – перебив Шмідт. – Хочете сказати, що людину можна любити й не за обличчя, а за душу… Ну, то знайте, хоч ви мене й ідеалізуєте: з мене найперший егоїст, а за егоїзм ніхто любити мене не хоче й не схоче…
– Ви не егоїст!.. – пересвідченим тоном перебив Лаговський, що саме тепер набрався ще більшої симпатії до Шмідта за його довірливу сповідь. – Ви дуже гарна людина!
– Бо ви ще мене не розібрали як слід… Ні, з мене егоїст, і я нікого не люблю… Хто до мене добре ставиться, ну, от як ви, – до тих я ще можу мати якусь симпатію, та й то не дуже глибоку. Так-так! Егоїст, егоїст… А звісно, що егоїстичних людей і другі не люблять… Правда, бувають на світі талановиті егоїсти, то їх часом люблять не за душу, а за талан. Але ж я – нездара… Шаблонова моя пика, шаблоновий і талан – це в мене йде рівнобіжно паралельно… Кажу вам такий суд про себе без усякої пересади, бо я зовсім не хочу сказати буцім я дурень або ідіот, – ні, цього немає, тільки ж я і не талан, а так собі середня, пересічна, сіренька людина…
Тут він на хвилинку спинився; але, передше, ніж Лаговський встиг що-небудь йому одмовити, він уже казав далі:
– А втім, не думайте, прохаю вас, начебто бажаю я перед вами поскаржитися на те, що мене ніхто любити не хоче!.. Чиясь любов чи нелюбов – це справді байдуже для мене, і ми навіть киньмо цю тему та й, коли не скучно вам, перейдімо до другої, цікавішої й болючішої для мене, яку я несподівано тепер зачепив… Коли я над чим серйозніше задумуюся супроти себе, так хіба от над чим… Хоч і знаю я про себе, що сам я – то так собі шаблонова, пересічна людина,
Яким воно було бридким, сумним, дурним, нудним. Але ж яким воно було солодким!
Що жити на світі нудно.