Андрій Лаговський. Агатангел Кримський
її на Павук. Меблювання було в тих покоях не богзна-яке і без усяких окрас, от хіба що… се замість картин… висіли на стінах грецькі лубочні літографії з портретами полковника Вассоса та інших героїв останньої грецько-турецької війни або поганенькі фотографії сім’ї Андропулів та їхніх родичів; в усякім разі, жити можна було тут вигідніше, ніж у гостиниці. Генеральша заздалегідь великодушно заявила: котра з трьох оцих світлиць найкомфортніша, себто котра неперехідна, бо лежить на кутку, – тую може найняти собі професор; а сини її нехай порозміщаються не так догідно: Володимир – нехай живе у тій світлиці, що лежить направо од кутньої, од професорової, а менші сини, – Костянтин з Аполлоном, – у тій, що лежить наліво; професор могтиме виходити із своєї кімнати або через одну, або через другу з тих двох кімнат, бо з його покою єсть аж двоє дверей: і в кімнату Володимирову, і в другу кімнату, де житимуть два другі Шмідти; але його самого ніхто не має турбувати, бо його покоїк, що лежить на ріжку, адже ж нікому не буде на дорозі.
Слухаючи, як щиро ним опікуються, Лаговський забув про всякі злі передчуття. А Володимир смішив його, сіпаючи за полу кожен раз, як старий Андропуло вимовить грецьким звичаєм букву з замість ж або ц замість ч. Потім Андропуло поплескав у долоні і таким способом викликав сім’ю, щоб познайомити з новими своїми сусідами-пожильцями.
– Це моя жінка, – одрекомендував він, – зветься Ірина Василівна, трохи вміє по-руськи… Оце син мій… в мене є ще один старший – той сидить тепер у крамниці; а цей малий – тут. І він уміє говорити по-руськи, бо вчиться в Катеринодарі…
– Яраліст, – гордовито докинула мати, перекручуючи слово «реаліст», яким звуть учеників реальних шкіл.
– Ну, а ці дочки говорять тільки по-грецьки та по-турецьки, – показав Андропуло на трьох гарненьких підлітків того типу, що німці звуть Backfische[18]. – Бо ще недавно приїхали з Трапезунда, по-російському не навчилися. Звуться Андромахі, Елені та Пенелопі. Єсть іще в мене трохи старша од них – Кассандра – то вона балакає й по-французьки, бо вчилася в трапезундському грецькому дівочому інституті… А ще живе в мене тут далека родичка, тож само приїхала недавно з Трапезунда… молодесенька, а вже вдова… Zωή! ἔλα δό! – покликав він, заразом плещучи в долоні.
– ’ʹЕλα δό? – машинально перепитав за ним Лаговський. – Це значить «ходи-но сюди»?
– Еге ж, – сказав Андропуло
– То це, мабуть, ἔλαυνε δεῦρο?
– ’ʹEλαυνε δεῦρο – це буде по-книжному, – згодився Андропуло, хоч не був певний, чи воно справді так. – А по-хохлацьки буде ἔλα δό.
– По-хохлацьки?! – здивувався професор.
– Еге ж, себто по-простому… А от і Зоя… Ну, вона знає тільки по-грецьки та по-турецьки.
Він сказав їй скількись слів по-грецьки, і вдовиця мовчки поздоровкалася з гостями за руки. Професора незвичайно вразила її краса. Він пильно вглядався в неї, а в душі повставало щось немов дуже знайоме, ніби він давно вже її десь бачив. Нарешті він згадав, що такі обличчя, з грецьким
Дівчинка-підліток (