Необдумана Міловиця. Зінаїда Луценко
Міловице: то й що, що Ілько молодший?
І назад ви вже йшли попід поле разом, тепла пилюка хмарками бухкала з-під ніг на всі боки в траву. А Ілько ще й ніс у рушнику твоє зілля…
Того дня сонце немилосердно смалило з неба, а з-за гори вже насувалася чорна-пречорна хмара, і вам треба було добре спішити, щоб дощ не застав серед левади. А як же спішити, коли з твоєї, Міловице, розсіченої ноги сочилася кров і червоним вужем текла аж до п’ятки?
Пам’ятаєш, Міловице, ти йшла тоді й нишком подивлялася на широкі Ількові плечі, на надірвану для тебе сорочку.
А тоді ви почали говорити.
Ілько розказав тобі, Міловице, що він тепер уже письменний, бо провчився два роки в лікнепі.
А ще розказував Ілько те, що вичитав був із газети, яку батько привіз йому аж із Києва…
А ти тоді, Міловице, слухала й думала: і який же він, оцей Ілько, та дуже розумний!
«А мій старший брат Тимко навчився гарно грати на гармошці!» – взяла ти та й собі похвалилася.
«Знаю Тимка, – відказав Ілько. – Тільки якийсь він не нашенський, панський! Он і на гармошці… У нас мало хто в селі й уміє. І нащо воно йому? Хіба в музики десь подасться, в город?»
«В город?» – подивувалася ти, Міловице.
А Ілько розказував: «Ну, ваш Тимко якось більше на городського парубка й схожий».
«Він у нас такий…» – загордилася гарним братом ти, Міловице.
А Ілько візьми й почни: «І ти теж… якась така…» – подивився з висоти свого зросту на тебе, маленьку.
«Що… негарна?…» – сполохалася.
«Гарна, – засоромився й собі Ілько, – ще й дуже… Тільки дрібненька… така…»
«А у вас, у Чуйків, увесь рід – велетні… – прохопилася. – А ще у нас є воли!» – перевела ти розмову на господарство, Міловице. Ти вже й не знала, про що друге говорити з парубком, і мовчати не хотіла. Тож розказувала, скільки у вас поля, худоби, що роблять батьки.
Твої, Міловице, батьки Гаврилюки були убогі, але тягнулися за людьми щосили.
Пам’ятаєш, Міловице, як часом ти чула: мати накидалася на батька з докорами за бідність?
«То було не йти за мене, коли я бідний!» – кричав із відчаєм твій батько.
«А я пішла, за дурної голови!» – докоряла йому мати.
«То було не йти!»
«Якби ж мені тоді та мій теперішній розум!»
Часто ти чула такі суперечки, Міловице…
Мати вкінці ще й любила «припекти» батькові, показувала на нього пальцем і кричала до тебе й твоїх сестер: «Ото, дівчата, дивіться добре, щоб не повиходили заміж так, як ваша мати! Треба виходити хоч за дурного, зате за багатого. Бо що та любов – як вітер, швидко й проходить. А тоді гризеш собі лікті, дивлячись на розумніших дівчат, що були проворні й слухали своїх матерів, а тепер хазяйками по великих хатах сидять, а не так мучаться, як я. І казала ж мені моя мама…»
Мати твоя, Міловице, кричала й починала плакати, а батько, грюкнувши дверима, вибігав із хати надвір…
От, розповідаючи Ількові про ваші городи, ти, бідна Міловице, в той раз наче й оправдувалася за свою бідність.
А пам’ятаєш, як Ілько слухав, –