Необдумана Міловиця. Зінаїда Луценко
з багатшої родини, та й син же у них був красень – високий, широкий у плечах, роботящий, а тут… Не встиг ще й на батьків попрацювати – давай йому своєї сім’ї!
І ти ж знала, Міловице, що казали люди в селі: Чуйки ніколи не були ледачі, в їхньому роду всі чоловіки гарні хазяї.
Ксенів рідний брат Степан навіть їздив в Америку й заробив там грубі гроші. За ті гроші спорудив собі велику хату на два боки, розвів повний двір худоби, накупив землі… А Ільків батько нікуди не їздив, от йому й думалося, що, може, колись його син вибився б у люди і батько тоді ним гордитися міг. А як породичається з твоєю матір’ю, з вашою, Міловице, бідністю…
А ще, знаєш, Міловице, говорили тоді в селі люди, що колись, коли ще був Ільків батько Ксень парубком, то згордувала ним твоя мати Горпина, як прийшов він до неї свататися, та ще й дуже висміяла…
Час минув, але Ксень не забув Горпині насмішок. І тепер не захотів її дочки, тебе, Міловице…
Тільки ж і твій Ілько був упертий, як і його батько, дорога Міловице, й того, що він був вирішив, теж уже не хотів міняти.
Твого Ілька мати Текля була, Міловице, як ти, маленька й тиха, і своєму чоловікові вона більше змовчувала. Звикла Текля коритися, бо, як би вона й що не зробила, ніколи до кінця не могла вгодити чоловікові. І Ксень більше ходив насуплений та мовчав.
Зате у Ксеня, як у господаря, скрізь і в усьому був порядок, ні в кого він нічого не просив, але й сам нікому не позичав. Відгородився Ільків батько Ксень від сусідів високим тином, затулився від дороги дубовими ворітьми, й у двір не міг ніхто заглянути. Ось такий був відлюдько батько твого Ілька. А те, що син без його дозволу вирішив вибрати собі жінку, та ще й ту, мати якої була йому заклятим ворогом, доводило Ксеня до люті великої й ненависті до тебе, Міловице…
«Ксеню, може, нехай би собі син женився на Міловиці…» – жаліючи Ілька, як і кожна мати, підняла було голос за тебе Текля.
«Що?! Йди он і за дівчатами дивися, маєш дочок, їх повчай! Халавірка! – кричав до своєї жінки осатанілий Ксень. – А йому (це про твого Ілька), як піде свататися до Міловиці, нехай не буде повік ніякої долі!» – сипав прокльонами.
Ілько тоді, Міловице, тяжко встав з-за столу, накинув на плечі стару свитку і, сказавши «добраніч», пішов собі спати в клуню.
«Та краще б ти увесь свій вік парубкував!» – кричав йому навздогінці його батько.
«Не кажи такого! – либонь, пробувала зупинити свого чоловіка Текля. – Не кажи! Бо, буває, що в такий час…»
А пам’ятаєш, рідна Міловице, як уперше прийшов Ілько до вашої хати?
«Тітко Горпино, прийшов я до вас просити, щоб віддали за мене заміж Міловицю», – понуро топчучись біля низенького порога в темних сінях, просився тоді Ілько.
«Як це – віддати?! А де твої батько й мати? А де хліб святий?» – витріщила тоді на таке диво очі твоя мати Горпина.
«Вони не прийдуть».
«Це ж чому? Хворі чи як?…»
«Батько… проти», – необдумано сказав Ілько.
«От тобі й на! Батько проти! То чого ж ти до нас прийшов?! Хіба не знаєш,