Необдумана Міловиця. Зінаїда Луценко
дитино, яке гарне! – припрошувала твоя мати, – хоч приклади його до себе, я подивлюся!»
«Завтра прикладу», – зітхала ти сумно.
«То нічого, Міловице, краще наперед виплачся і посумуй, зате потім подякуєш матері, як будеш жити у достатку! Скажеш: спасибі, мамо, що відвернули від мене біду!» – раділа твоя щаслива мати.
Вона була рада-радісінька, ходила ті дні, наче аж на крилах літала по вашій тісній темній хаті. Твоїй матері, либонь, здавалося, Міловице, що раптом повернулися назад її молоді роки, і тепер вона сама йшла заміж за багатого Стаська, а не за свого Кіндрата, наче то корови й свині, і велика Стаськова хата тепер чекали не на тебе, а на твою матір Горпину.
І твій батько в ті дні аж повеселішав, аж вищим став, слухаючи не крики й сльози, а веселе щебетання твоєї матері Горпини.
«Як послухаєш, Міловице, своїх батьків, то й житимеш щасливо. А я тебе благословляю на щасливе життя із Стаськом! Благословляю, моя слухняна дитино! І не пожалієш ти ніколи про те, що послухалась мене, як прийде такий час, коли ти будеш ходити, як та пані прибрана. А так воно, Міловице, і буде тобі за Стаськом, бо я до ворожки ходила… І ти не дивися, що жених твій рудий, що він собі якийсь полохливий. Зате ж буде вірним і покірним чоловіком, та ще й за те вдячним, що ти за нього заміж пішла. Вбере тебе, Міловице, свекруха після весілля у все найкраще, будеш як Стаськова мати, ходити у білих сорочках, й до печі тебе не пустять. Будете ви собі зі Стаськом тільки любитися. От тоді нехай і повилазять Чуйкам від злості очі! А їхній Ілько нехай собі жениться!..» – бігала кругом тебе мати.
Аж у самий день вінчання одягла ти, Міловице, пишне весільне плаття своє і в очах перемінилася. Дивилася на себе в потріскане дзеркало й бачила, що стала кращою! Плаття туго обійняло твій тоненький стан, а довгу косу твою, Міловице, сестри вклали на голові віночком і рясно обплели всю голову парафіновими квітками.
І ти тоді, дорога Міловице, навіть на якийсь час за Ілька й своє горе забула і почала була сміятися весело й навіть пританцьовувати, поки не прийшов Стасько й ти не поглянула на нього. Аж тоді залилася ти гіркими слізьми, бідна Міловице, й виглядала у вікно: а що, як тепер Ілько надійде, та й перемінить щось у твоїй судьбі…
«Що з тобою зробилося, дитино?» – ласкаво перепитувала тебе, Міловице, твоя пухка й добра майбутня свекруха й пригортала ніжно до себе. Не хотіла ти образити доброї жінки, рідна Міловице, і сказати їй правди не насмілилася. Ти думала тоді, що навіки покорилася, рідна Міловице, материним умовлянням – і пішла зі своїми й Стаськовими батьками до церкви…
Пам’ятаєш, дорога Міловице, як горіли тоді в церкві й тихо потріскували тонкі й грубі свічки, опадаючи жовтим воском на долівку? Разом зі свічками, щоб ніхто не бачив, плакала тоді й ти, Міловице…
«Всі молоді на весіллі плачуть, – шепотіла на вухо своїй свасі твоя мати Горпина, щоб оправдатися. – Нехай…»
А ти зрідка дивилася на Стаська, бідна Міловице, й бачила, як він дурнувато посміхається й усе ближче до тебе тулиться. Бемкали дзвони