Необдумана Міловиця. Зінаїда Луценко
собак до садка й провів гостей своїх у подвір’я.
Увійшли до хати всі втрьох. Дядько Степан роздав племінницям гостинці й притулився в дверях.
«Це ж що сьогодні за празник?» – підозріло спитався у свого брата Ксень.
«Та надіємося, що скоро буде у нас весілля», – прохопилася тітка Густя.
«А кого це ви будете женити?» – насупився Ільків батько.
«А хіба ж це не ваш Ілько збирався женитися?»
«А-а-а! Он воно що! По мені, нехай і жениться собі, тільки до чого ж тут я? Немає у мене сина! Помер!» – відрубав.
«Сідайте з нами до столу…» – попросила гостей Ількова мати.
І тоді тітка Густя сіла скраю на лаві, а дядько Степан так і залишився стояти біля порога; він чекав, що брат його ще буде, либонь, припрошувати. Думав, певно, Міловице, дядько Степан, що за столом, за вечерею й чаркою горілки розм’якшиться серце його впертого брата.
«Чи тобі не стидно, – побачивши, що Ксень мовчить, повчав усовіщати рідного брата Степан. – Як уже не є, але ж Ілько оженився! Вони з Міловицею розписалися по новому закону. І що будуть люди говорити у селі, якщо ти не зробиш своєму синові весілля, не приймеш у своїй хаті? Та він же в прийми до Гаврилюків піде! Отак і випхаєш дитину без хліба із рідної хати?!»
Дядько говорив, а твого Ілька батько Ксень, насупивши брови, все сидів понуро на лаві. Він кинув із рук на стіл ложку і взявся сукати мотузки. Ціла куделя виглядала з-під Ксеньових ніг. Пам’ятаєш, які гарні мотузки робив твій свекор, Міловице?
Ільків батько тяжко дихав: його син пішов за порадою до дядька! Тепер би навіть нехай земля б провалилася, а вже Ксень від свого слова не відступиться!
Потім, Міловице, говорила тітка Густя:
«Діти вже один гріх вчинили, треба чекати, поки батюшка одмінить Міловицине вінчання, а все через те, що не хотів ти, Ксеню, раз сина послухати. І могли б ще більшої біди дурні діти наробити, ти ж чув, що по селі говорили? Як-не-як, Ілько – живий, має тепер жінку, вже назад нічого не вернеш, у людей ще й гірше буває. А ти все клянеш… Треба, Ксеню, позатуляти людям роти й зробити Ількові й Міловиці весілля, нехай молоді живуть, і всі скоро забудуть, як там межи ними сталося…»
«Як ви обоє такі добрі, то й зробіть Ількові весілля самі!» – слова вашої заступниці, Міловице, ще дужче розсердили Ількового батька.
«Буде дуже гарно, як випроводжатимуть Ілька з дядькової хати!» – дорікнула Степанова жінка.
«А ти сиди й помовч! – гарикнув на неї Ксень. – От повиростають ваші діти, то й будете ними командувати. А я ніколи не буду згоден, аби моїми сватами були Гаврилюки! А ви як хочете, то можете хоч би й собі до хати моїх молодят забирати, а я як сказав, що не оженю сина з Горпининою дочкою, то так воно й буде!»
«Але ж вони вже оженилися!» – сплеснула руками Густя.
«Я до себе Ілька з Міловицею брати не буду, нехай, про мене, хоч і в прийми йдуть, але весілля зроблю», – понуро відказав дядько Степан.
«А хто тобі заборонить?! Як такий багатий та добрий, що мій син не питає батька, а біжить за поміччю до тебе, то й роби йому весілля!