Право на вбивство. Ксенія Циганчук
Та й сьогодні очевидно більше людей захоче відпочити в кафе, заважаючи на те, що в середу всі заклади зачиняються на карантин.
Краєм ока зауважив кількох колег, що зібралися компанією за одним із великих столиків. Його помітили, гукнули й навіть запропонували приєднатися. І він, можливо, б це зробив, якби не Гусейнов, що мовчки витріщався на нього своїми глибокого посадженими очиськами на завжди невдоволеній мармизі. Скляр відмовився й, аби йому не заважали голоси інших, дістав із кишені куртки навушники. Вже за мить увімкнув музику в телефоні та уважно зосередився на справі Андрія Павелкова.
Йому хотілося якомога швидше визначити подальші кроки. Можливо, навіть вже сьогодні вдасться когось допитати. Скляр кілька разів прочитав надруковане на аркуші й дуже швидко спохмурнів.
«Гм… не надто багато».
Павелків Андрій Віталійович. Дата народження: 20 лютого 1994 року. Народився в м. Нетішин. З 2011 року проживає в Рівному за адресою: вулиця Олени Теліги, 11, кв. 23. За офіційними даними, співмешканців не має. Місце роботи: супермаркет «Вопак» (Київська, 10). Посада: охоронець. Авто: сірий Daewoo Lanos ВК 1276 ВІ. Місцеперебування машини наразі невідоме.
Єгор енергійно тер скроні: починалася мігрень. Попри це слідчий поволі вибудовував хід дій. Спершу він мав намір відвідати помешкання вбитого. «Щоправда, якщо там і справді ніхто не живе, доведеться чекати завтрашнього офіційного обшуку».
– Ваша піца, – молода офіціантка поставила перед Єгором замовлення.
Слідчий відсахнувся. Він настільки занурився в розмірковування, що начисто забув не тільки про свій голод, а і де він. Поліцейський вийняв з лівого вуха навушник і подякував. Відтак мовчки спостерігав, як дівчина (скоріше за все ще студентка) поставила поряд з піцою замовлений томатний сік, серветки та прибори. Запаморочливий аромат гарячої піци з сиром швидко роздражнив і примусив шлунок бурчати.
– Ви з поліції, правильно? – несподівано поцікавилася офіціантка й усміхнулася.
«Завзята дівка», – скривився Єгор.
На правій ніздрі в неї виблискувала крихітна сережка, а на лівій руці Єгор помітив старий шрам.
– А що? – обережно поцікавився.
– Та ні, нічого, – стенула плечима дівчина. – Просто не раз бачила, як ви прямуєте до міськвідділу. Вас насправді дуже легко запам’ятати.
– Гм… То он воно що, ви мене там бачили. І легко запам’ятали, – Єгор відчув, як його дратування зростає: тепер ще й про його особливу зовнішність нагадали. – Ну, якщо бачили й самі все зрозуміли, навіщо уточнювати? – уїдливо поцікавився.
У молодших класах його постійно дражнили через насичений мідний колір волосся, вій та велику кількість веснянок. А ще, через надто бліду шкіру. Тож навіть тепер його пересмикувало від будь-яких зауважень стосовно зовнішності.
«Єгоре, заспокойся. Вона не винна у твоїх проблемах».
– Вибачте, я просто так запитала, для розмови, – дівча знітилося. – Щось ще бажаєте замовити?
Єгор заперечно похитав