Крилата смерть. Говард Филлипс Лавкрафт
неї гойдалися пальми та незнайомі квіти. Витягнувшись уздовж білого берега, доріжка провадила у глиб острова, перетинаючи високий піщаний бархан. Усе моє єство охопила жага припустити уздовж цієї дороговказної стежини, ніби невідомий зловісний дух води переслідував мене. Після невеликого підйому я досягнув вершечка піщаного гребеня; за моєю спиною залишився і котедж, і збурені води; зелене море по один і синє море по інший бік дюни, й невимовлене прокляття, що опускалося над ними. Я ніколи не обертався назад, хіба у снах… Кинувши останній погляд, я рішуче подався у глиб острова, що розкинувся переді мною.
Стежка, як я вже казав, тяглася уздовж світлого берега. Попереду та праворуч розкинулася чудова долина, вкрита хиткими заростями тропічних трав, вищими за людський зріст. На самому обрії виділялася величезна пальма, листя якої зачаровувало і, здавалося, кликало мене. До цього часу мій страх уже розвіявся, однак варто було мені зупинитися і в знемозі присісти на стежку, безцільно пересипаючи в долонях теплий пісок, як нове раптове відчуття тривоги охопило мене. Щось невимовно небезпечне причаїлося у шарудінні високої трави, посилюючи зловісний гуркіт, що долинав із моря, і я схопився, вигукуючи гучно та недолуго:
– Хто тут? Хто мене лякає?
У пам’яті спливла давня класична історія про тигра, яку я читав колись у дитинстві. Редьярд Кіплінґ, так звали її творця, якого я згадав із неймовірними зусиллями, анітрохи не дивуючись гротескності порівняння його з давніми класиками. Маючи намір негайно розшукати цю книгу, я був готовий повертати назад до котеджу, проте власна розсудливість і заклик пальми зупинили мене.
Не знаю, чи було в моїх силах опиратися чарівному поклику пальми: бажання досягти її запанувало над усіма моїми іншими почуттями. Зійшовши зі стежки, я став дертися навкарачки схилом долини, незважаючи на страх перед зміями, які могли ховатися у траві. Іноді гуркіт моря ставав нестерпним, зливаючись із підступним шелестом неймовірних трав, і я часто зупинявся, у розпачі затуляючи вуха руками, але звук не відступав. Здавалося, минули епохи, перш ніж я доповз до пальми і ліг у її рятівній тіні.
Нові події, що трапилися після цього, наповнили мою душу суперечливими відчуттями жаху та захоплення: мене аж тіпає, коли згадую чи переказую їх. Заледве я влаштувався під розлогим листям, як переді мною виникло маля небаченої краси. Наділена рисами янгола та фавна, ця дивна істота, здавалося, випромінювала сяйво у густій тіні дерева. Маля усміхнулося і простягло руку, але перш ніж я підвівся й озвався, повітря пронизала дивна мелодія, яку виконував хор невидимих співаків. Високі та низькі ноти зливалися в ефірній гармонії. До цього часу сонце вже опустилося за обрій, і в сутінках я побачив променистий ореол навколо голови дитини. Кришталевим голоском вона звернулася до мене:
– Це кінець мандрівки. Ми зійшли із сяйливих зірок, щоб забрати тебе та перенести до щасливого міста Тело за потоками Арінуріан.
Поки