Крилата смерть. Говард Филлипс Лавкрафт
скверни, страшне оголення того, що мала вічно ховати милосердна земля. Бог свідок, воно не належало цьому світові – більше не належало! – однак, на свій відчай, я вгадував в обрисах цього виїденого оголеного кістяка злу й огидну карикатуру на людську постать, і в його напівзотлілій, обгидженій гниллю одежі, яку неможливо описати словами, мене пройняло іще більшим холодом.
Я остовпів, але все ж не настільки, щоб не вдатися до слабкої спроби втекти, – ніяково відсахнувся назад. Чому я не зумів зруйнувати чари, якими мене скувало безіменне мовчазне чудовисько? Під оманою огидного погляду його порожніх більм, якими монстр уп’явся в мене, мої очі відмовлялися заплющуватися, хоча й були милосердно туманні після першого потрясіння, якщо й бачили жахливий предмет хіба розмитим. Я спробував звести руку, щоб сховатися від цього погляду, але на мої нерви припав такий удар, що рука не надто корилася моїй волі. Цієї спроби, проте, виявилося досить, щоб похитнути мене, тож я на кілька зрадливих кроків подався вперед, аби не впасти. А просунувшись уперед, я несподівано й болісно усвідомив близькість цього стерва, чиє нудотне дихання майже звучало у моїх вухах. Мало не божеволіючи, я все ж знайшов у собі сили виставити руку вперед, аби відгородитися від цієї смердючої примари, що наступала на мене, й тієї ж руйнівної миті вселенського жахіття і справжнього пекла раптово мої пальці торкнулися живого праху простягнутої лапи страховиська там, за позолоченою рамою.
Я не завив, але всі бісівські відьмаки, яких несе північний вітер, завили за мене, коли тієї ж секунди на мій розум звалилася стрімка лавина пам’яті, що знищує душу. Водномить я втямив усе, що було раніше; я полинув спогадом за межі страшного замку й лісу і впізнав змінений вигляд будівлі, в якій перебував, упізнав – і це найжахливіше! – того нечестивого монстра, що стояв, зловісно споглядаючи на мене, коли я відсмикнув від нього свої забруднені пальці.
Однак у Всесвіті є не лише отрута, але й бальзами, і цей бальзам – непент[2], напій, що дає забуття. У позамежності жаху тієї миті я забув, що ж так злякало мене, і вибух чорних спогадів розвіявся у сум’ятті образів, що вторили один одному. Неначе уві сні, я зник із заселеної примарами проклятої будівлі і щодуху помчав під місяцем геть.
Повернувшись за цвинтарну огорожу до мармуру плит і колон і зійшовши сходами вниз, я виявив, що кам’яне віко люка підняти неможливо, але не засмутився, бо ненавидів цей віковічний замок і дерева. Тепер разом із гоулами – глумливими насмішниками – я можу осідлати північний вітер, а вдень веселитися серед катакомб Нефрен-Ка у невідомій долині Хадот на Нілі. Я знаю, що світло – не для мене, якщо тільки це не світло місяця над скельними гробницями Ніба, і радість не для мене, якщо тільки це не безіменні веселощі, присвячені Нітокріс під Великої пірамідою; проте мені, знову ошалілому та вільному, майже приємна гіркота відчуження.
Бо хоча непент і впокоїв мене, я назавжди збагнув, що я сторонній,