Бо війна – війною…. Роман Іваничук
коряжини. У багатьох упізнаю творчу руку природи й дивуюся, що вона, як і людина, уміє відтворювати живий світ у подобизнах. Ось із цієї, наприклад, знімеш кору і побачиш земноплаза, який жив тут мільйон років тому; в іншій вбачається умудрене досвідом обличчя старого абориґена; ще інша з-під кори зраджує лінії звабливого дівочого тіла, а ось ця… Піднімаю розкарячений подовгуватий пеньок і, напевне, тільки мені вбачається в ньому страхітливий монстр – втілення постраху, погрози й жорстокості, – опредмечений виплід найхворобливішої людської уяви. Беру пеньок із собою.
Я назносив дров, розпалив ватру під казанком, а потвору, ще не оброблену, поставив біля входу в бунгало. Вряди-годи позирав на неї: був то ще не проявлений образ спрута з огидною людською головою, що випнулася над щупальцями; два сучки на місці очей тупо й безжалісно вп’ялися в мене – стало моторошно, і я задумав кинути потворний виплід природи в огонь.
Та не встиг цього зробити. В той час, коли я дивився на чудовисько, позаду мене стояв Федір, він теж придивлявся і затримав мою руку.
– Не треба, Євгене. Краще вирізьби з нього те найстрашніше, що мучить тебе ще й нині, і воно таким чином якось відчужиться від тебе. Не можна вічно про те думати: я чув дещо про страйк на Сорок другій шахті після страти Берії. Хоч призабудь… А взагалі, щось діється з тобою цього разу, для мене не зрозуміле. Таким я тебе ще не бачив. Коли я розповідав про скитальника Михайла, ти весь перемінився, наче щось неймовірне тобі привиділося. Може, поділишся зі мною, душу облегшиш?
– Не знаю, – відказав я нерішуче. – Смішно було б і признаватись. Але мені здалося в одну мить, що той Михайло – мій рідний дядько.
– Яким чином? – здивувався Федір.
– Мій стрийко Михайло був полярником, потім потрапив на Соловки. Мені говорили, що з соловецького табору він нібито втік. Може, то його спіймали і заслали у Воркуту?..
– Оце-то вже справді баєчка… Але про дядька ти мені нічого не розповідав. Справді був полярником? І ти ніколи цим не похвалився?
– Болем не хваляться.
– То хоч розкажи…
У квітні 1931 року доцент Харківського інституту народної освіти геоморфолог Михайло Шинкарук отримав від директора Арктичного інституту Рудольфа Лазаровича Самойловича телеграму, якою він запрошував молодого вченого прибути в Ленінград для підготовки третьої з черги зимівлі на Землі Франца-Йосифа в бухті Тихій, причому професор призначав Шинкарука заступником начальника експедиції.
Такого важливого й заманливого доручення я не чекав. Минуло неповних три роки, як я виїхав із Праги до Харкова, обійняв посаду викладача географії в Інституті народної освіти, був обраний доцентом і відзначився хіба лише тим, що написав для газети й шкільної читанки з географії популярну статтю про експедицію Умберто Нобіле на дирижаблі «Італія» до Північного полюса. Стаття, правда, мала неабиякий