Бо війна – війною…. Роман Іваничук
воїни цісаря Франца-Йосифа! Завтра о десятій тридцять шість ранку почнеться затемнення сонця. Кожен хай придбає кусник скла, закоптить його і тільки так дивиться на сонце. А дикий азіат-москаль, можна сподіватися, до цього не додумається: він буде дивитися на сонце незахищеним оком. Тож коли всі російські солдати посліпнуть, ми передушимо їх, мов горобців, і визволимо простори Росії!»
Від людей… Ні, не смішно, – страшно. Я начитався німецьких і російських гуманістів, і мені стає моторошно від того, що німецькі й російські генерали так подібно й холоднокровно закликають до масового нищення, ніби йдеться не про людей, а сарану. Та невже весь світ ураз збожеволів, та невже справді прийшов накликаний пророками Апокаліпсис?
Хотілося у це не вірити, та дуже скоро увірувати довелося. Сліпий Атаманюк віщуном горя ходив по селу і, зупиняючись навпроти церкви, піднімав угору костура, глаголив: «Молітеся, Страшний суд іде!» І вже ніхто не цілував йому рук, люди сахалися від нього, мов від прокаженого, бо його віщування справджувалися щодня.
Спочатку лихі вісті надходили до Пилипівки здалека: у якомусь там селі австрійські польові жандарми повісили кількох хлопців, які поверталися зі Стрия; Атаманюк ставив свічки в церкві за померлі душі, співав на криласі дяк «Со святими упокой», припадали з поклонами жінки перед Царськими вратами – молитвами відвертали біду від села. Та відвернути не змогли. Одного білого дня на Погорільці, біля самого хреста, люди побачили наспіх збиту шибеницю, на якій гойдалися тіла чотирьох чоловіків. Ринув народ звідусіль на гору і в паніці розбігався – хто додому, хто в нетрі лісів, бо впізнали пилипівських ґаздів Василя, Миколу, Івана, Михайла, і вже ніхто не ставив за них у церкві поминальних свічок… На опустілій горі припадали до мертвих рідні, а одна очманіла від горя жінка голосила: «Та чого ти назвав себе русином, коли споконвіку був худобиною!»
Незабаром селом промарширували москалі, хвацько виспівуючи: «Канарєєчка жалобно пайот!»; люди почали виходити з хащів до хат і з-за тинів на вулицю. Мова чужих вояків була зрозуміла, а дехто й зовсім по-тутешньому розмовляв; на толоці біля польових кухонь юрмилися голодні діти й ділили між собою подарований солдатами білий хліб. Село ожило, вийшли люди на поля копати картоплю й жати кукурудзу, хтось видумав оптимістичну приказку: «Прийшли москалі – став хліб на столі», аж одного дня моторошна чутка разом із зловістям сліпого Атаманюка – «Молітеся, Страшний суд іде!» – зойком прокотилася селом: у сусідній Тростянці царський офіцер наказав повісити хлопчика, який розводив голубів – поштових, бачте…
Прокотився над краєм смерч нового «страшного суду»: граф Бобринський почав викорінювати в Галичині австрофільство й мазепинську заразу. Позакривано всі періодичні видання, царські екзекутори повикидали з просвітянських бібліотек українські книжки, валили уніатські хрести й фігури, спалювали ікони, проводили по хатах ревізії. Від галицьких москвофілів посипалися доноси