Бо війна – війною…. Роман Іваничук
офіцера була не російська. Схоплював окремі фрази: «Ой ви думкі, думкі, серца майго рани… што ви закруцілісь віхрам надо мною… рад би я нє думаць і нє знацца з вамі…»
– Може, він поет? – допитливо глянула на Івана Шубертівна.
– Може… А мова його… чи не білоруська?
– Білоруська… Кого в російській армії тільки немає…
– «Ех ти, доля, доля, голад та беднота, нє свая тут воля, нє свая ахвота…» – проривався з горла хворого хриплий спів.
Іван із Шубертівною мінялися біля офіцера цілих чотири доби – з милосердя й цікавості: хто він, чому в гарячці наспівує по-білоруськи? В Івана зроджувалася щемна надія, що він почує від цієї людини щось дуже для нього потрібне, а може, й рятівне.
На четвертий день криза минула, хворий заснув, а коли прокинувся, очі мав чисті. Він ніяково усміхнувся, спитав:
– Хто ви?
– Ми вчителі, – відказала Шубертівна. – А лежите в селянській хаті.
– Так, так, – пригадував офіцер. – Від Пруту вернулися, вода була велика… А везли мене від бівуаку до бівуаку від самого румунського кордону, перекидаючи з воза на віз: заразного в поїзд не приймали. Думали – тиф, а тифозний шпиталь аж у Коломиї. Та все придивлялися, чи живий, – клопіт мали зі мною… Вчителі, кажете. І я вчитель. Красковський повідкривав вам школи… Людина!
– Ви знаєте Івана Гнатовича? – спитала Шубертівна.
– Сябр він мій, білорус.
– А ви хто?
– Поручник Міцкевич. А звати Кастусь.
– Ого! – не стримався Іван. – Таке прізвище!
– Звичайне, білоруське. Великий Адам теж з білорусів…
– Ви поет? – насмілився спитати Іван.
– Як сказати… Кожен білорус – поет, хоч не кожен грамоту знає. А хто навчився її, той повинен писати. Тільки слово може розбудити народ. Усе на світі починалося із слова – навіть у Господа Бога… – Хворий сперся на лікоть, хотів підвестися, та не міг. – Зовсім став я ні до чого, – мовив скрушно. – Питаєте, чи я поет… Мабуть, так, бо складаю вірші, книжечку до війни видав. Та я, щоб не бентежити людей, назвав себе Коласом. Колосок по-вашому. Такий собі псевдонім видумав: Якуб Колас…
Він із подивом глянув на вчительку, яка враз схопилася із стільчика, подалася до нього, збентежена і втішена, наче впізнала давнього знайомого.
– Не може бути! – вигукнула. – Якуб Колас?! Той самий?
– Напевне, той самий, іншого немає, – відказав поручик, знову зніяковівши. – Чули щось про мене?
– Боже, який світ тісний, – усе ще не могла заспокоїтись Шубертівна. – Я ж про вас читала в нашій газеті «Неділя» ще перед війною… Василь Щурат, учений наш, писав про вас. Як це так, що ви тут? І нам випало рятувати вас… Неймовірно!
Поручик довго мовчав, потім прошепотів кволо:
– Хай вам Бог дасть здоров’я… Може, прислужуся ще моїй бідній Білорусі.
Поручик Міцкевич поволі приходив до здоров’я. А коли вже зміг підніматися, я деколи з Шубертівною, а частіше сам, приходив до нього на розмову. Іноді просиджував у війтовій