Листи до Феліції (1913). Франц Кафка
з’єднання грамофона і телефону. Складніше тому, що грамофон взагалі зрозуміти неможливо, а диктограф теж не попросиш говорити чіткіше. До того ж зв’язок між грамофоном і телефоном не мав би такого великого і загального значення, і тільки для людей на зразок мене, які телефону бояться, це було б великим полегшенням. Втім, люди на кшталт мене і грамофона теж бояться, отже, їм уже нічим не допоможеш. А взагалі кумедно уявити, як в Берліні до телефону підходить диктограф, у Празі – грамофон, і вони ведуть між собою милу розмову. Але, кохана, винайти засіб зв’язку між диктографом і телефоном треба кров з носа.
Слухай, вже знову так пізно! Я заради Твого підприємства ночами не сплю. Відповідай детально, не треба відразу, інакше ідеї мене переповнюватимуть. І не два листи на день, кохана! І як слід обідай! І не хвилюйся! Не плач! Не впадай у розпач! Подумай про мене: от же дурень, але дурість його в кожнім разі висить у повітрі! А тепер і справді «на добраніч» – і поцілунок, знемагає і безпорадний від любові
Франц
Нічого, нічого, цілий нескінченний день нічого. До 11-ї я раз на чверть години мчу коридором, зазираю всім в руки, нічого. Тоді, думаю, напевно, вдома, прибігаю додому – і там теж нічого. І це саме в той час, коли наш човен злегка похитнувся, з моєї вини, зрозуміло, Ти, моя до смерті замучена, кохана дівчинко.
Що означає Твоє мовчання? Що щось недобре? Ти, яка, як мені здавалося, така близька мені, цілу добу самохіть живеш там у Берліні, а я нічого про Тебе не знаю. Який хоч це був день? Востаннє Ти мені писала у вівторок опівдні. Увечері Ти не могла, дарма, в середу вдень Ти не могла, пусте, але вже потім Ти напишеш, будь ласка, прошу Тебе, Ти напишеш (я шлю благання в минуле), в середу ввечері Ти обов’язково напишеш, і завтра вранці з першою ж поштою я отримаю Твій лист і прочитаю, що Ти не надумала мене кинути, навіть якщо Ти не людину в мені виявила, а, як можна зробити висновок з деяких моїх листів, хворого, геть озвірілого бовдура.
Іноді я думаю, яке, мабуть, хибне уявлення у Твоїх прибічних, у малих, у панянки Лінднер, у матінки Твоєї, про наше листування. Вони-то, напевно, вважають, що в Празі у Феліції який-небудь славний вірний хлопець, який пише їй тільки хороші й ласкаві листи, день у день, як Феліція на те і заслуговує і як воно, по суті, нікого б і не здивувало. І жоден із них не знає, що зробив би Феліції велику послугу, якби незадовго до її приходу він здогадався трохи прохилити вікно і легким порухом руки відправити лист на вулицю.
В тому і відмінність між нами, Феліціє. Якщо мені погано (а я майже радий, що останнім часом мені весь час погано, так мені й треба), то це тільки моя вина; б’ють мене – винен, б’ю я – теж винен, але у Тебе, Феліціє, у Тебе де знайти бодай тінь провини?
Сьогодні нічого не написав, був у Макса, він мене листовно просив прийти, а потім усно корив мене за те, що ми стаємо чужими, з моєї вини, зрозуміло, через мій спосіб життя, я, мовляв, тільки раз на тиждень до нього приходжу, а коли приходжу, вигляд у мене такий, ніби мене щойно дрібушками вирвали з найглибшого сну. Що мені робити?