Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
свитину та не кращі й чоботи.
Невідомі місця, котрі довелось Грицькові вперше переходити, люди, яких їм лучалося стрічати, – все це мало незвичайний пошиб на парубка. На все те він дивувався, рота роззявивши.
«Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. які двері, вікна повставляли… всього тебе, як у воді, видно! І що то воно коштує?… Адже, якби взяв цеглину та пошпурив у шибку, мабуть би, й за рік не одслужив за неї!.. Таке багатство, такі розкоші!» – думав він, проходячи широку вулицю величезних магазинів.
Улиця – справді на диво. По обидва боки сплошним муром витяглись у струнку височенні палаци: і білі – як сніг, і зелені – як рута, і блакитні – як китайка. Пістрота кидалась у вічі. Парубок не знав, на чому зупинитися, на віщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, як кришталь, дверима, над котрими висіла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з золотою наковкою, або з гарним малюнком усякої всячини – машинерії, окулярів, хліба, ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловічий ріст, вікнами, з котрих визирали на вулицю до ладу розставлені різні золоті й срібні виробки, пістріли всякими кольорами ситці, шовкові саєти блищали, м’які оксамити сизіли, червоніли, ціле море роблених квіток, як живі, вабили носа понюхати… По вулиці, з одного й з другого боку, снували лавами люди; по середині, битій каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звощицькі дрожки…
Заробітчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.
– Дядьку Остапе! – обернувсь Грицько до одного з своїх. – Що то?
– Ляльки.
– Навіщо?
– Панам на іграшки…
– А дивіться, що то за звір роззявив так страшенно рота, немов тебе з’їсти хоче! Гляньте – як у роті червоно!.. А зуби які?! От якби такого випустити та піймав він кого на зуби!..
– Хіба, ти думаєш, він живий? То зроблено з чогось.
– Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очі блищать!
– То що, що блищать? І очі йому шкляні повставляли…
– А чого ж він такий страшний? І навіщо робити таку страшну іграшку?! – допитувавсь Грицько, приглядаючись крізь шкло на неї.
– Та хай йому цур! Ходімо… а то ще тут по гамалику заробимо.
Пішли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «І що воно за звіряка? – думав він. – Грива тобі, як у коня; а само – бог його знає, на віщо й схоже! А люте, мабуть?… Лютіше вовка!.. Недаром так рота роззявило, зуби вищирило… А чи воно то можна такого чоловікові зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче від найдужчого чоловіка… А чи я б то його подужав? Ні, мабуть… І Чіпка б, мабуть, не подужав… а вовка він раз сам на сам одігнав від овець… Цього навряд чи одженеш… І де воно заведеться таке!.. Господи ти мій милий…»
– Дядьку Остапе!
– Чого?
– Що воно таке за звіряка ото? – питає знову Грицько, як перейшли вони вулицю з магазинами та йшли трохи глухішою.
– Та я й знав, як його звати, та забув!
– Кого там звати? – питає третій чоловік.
– Звіряку…