Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
не знав, на кого більше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слідом – мов пришитий до генеральських хвостиків…
Генерал прочумав піщан перший.
– Тепер уже ви не козаки, – сказав він, зібравши громаду. – Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої… За мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені Піски…
– Як це? що це? з якої це речі??. – загула громада, як гуде море перед бурею.
Мирін одрізнився од громадян. Виступив з лави, підійшов до генерала.
– То це, – каже, – так?! Це вже й до нас руки простягаєте?… Уже й на вільні степи пора?… Помагайбі!.. А хіба там забули, який уговор мали? га?… забули??
Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жидівська пика з пейсами… Люди поторопіли… Тихо… ніхто ні пари з уст… Генерал чув, як тіпалось серце в Мирона…
А Мирін проказав ото генералові та до громадян:
– А що, люди добрі? Не я вам казав? Не я вам пророкував?… Отже – радьте тепер!
Селяни, як жуки, загули… «Не діжде! Довіку не діжде!.. Щоб ми робили?… щоб ми йому служили?… Не діждеш, ляше!!»
Генерал не витерпів.
– Молчать! – закричав він, ще й ногою тупнув.
Жуки притихли… Посунулись назад трохи… Мирона не видно… Мирін під шарпанину десь дівся…
А генерал, мов по команді, викрикує:
– Земля моя!.. і ви мої!.. і все моє!!.
– Брехали твого батька сини, та й ти з ними! – хтось йому зсередини.
Як хто приском кинув на вельможного! Підскочив до лави, зацідив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку жида, що вже давно вертівся коло повозки; вскочив сам – і тільки курява встала…
Крайній підвівся, покректав, підняв з землі шапку, почухав за ухом і обізвався до товариша:
– Оце так!.. Оце поздоровкався!!!
– Чом ти йому зубів не полічив? – загомоніли кругом, з усіх боків…
– Еге… чом! Коли він – біси його батькові – не вздрів звідкіля і вихопився!..
– Чому ж ти його хоч на повозку не підсадив? – жартує хтось зсередини.
– Тому, що за твоєю спиною не ховався! – одказав з обидою крайній.
– Зате ж він тебе й охрестив, що ти наперед лізеш!
– Охрестив!!. о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справді – охрестив!.. – регоче громада.
З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник.
– Та буде вам! годі! – гукав чоловік з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. – Є чого реготатися!.. Кажіть краще: що робити?
Регіт затих. Громада загомоніла:
– Та ми й до Києва… ми й у столицю… ми до самої цариці!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?…
Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще…
– Чи не з’їздили б ви, Мироне, в столицю розвідати… Що це за причепа така звідтіля вирвалася? Чи не перепросили б там кого?
– Щоб я їздив?