Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
– поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуба брати…
Піщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали. Тоді вони кинулись до того, до чого кидається немічний. Вони налягли на ноги, – давай тікати! Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи катеринославські або херсонські, або й на Дін, оселиться, де знає, а через рік жінку з дітками викраде, – переведе туди. Багато тоді накивало п’ятами і одиноких і цілими сім’ями… Тоді й поговірку зложили: мандрівочка – наша тіточка!
Такі щоденні безперестанні мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона всім й усюди жалілася на невдячність «хахлацкава мужичья», на його грубу, звірячу натуру. Де ж пак? Прокляті «хахли» – гречкосії не хотіли пахати ланів милостивої, великородної панії Польської, по батюшці – Дирюгиної! У неї в Бородаєві все народ «руський» – і той слухав, а ці «мазепи» – тікали!!!
Оже як не мандрували «мазепи», а все-таки більше сотні сімей зосталося на розвід панам Польським, на послугу їх примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу своє діло. Він розім’яв грубу звірячу натуру; оббілував її, як овечку; причесав, пригладив; натворив цілу ватагу двірні; а з завзятих степовиків понаробив покірних волів, котрі вздовж і впоперек переорювали тепер уже панське нив’я та засівали зерном – на прибуток панській кишені…
А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сімейка у генеральші, – аби господи! З нею приїхало два сини – опецькуваті, швидкі, як молочні телята. Через рік синів генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.
– Гей! Кто там? – гукнула генеральша.
У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуці, у манишці з брижами, при часах.
– Позвать Потапича! – приказала глухим голосом, з протягом.
Лакей вийшов. Незабаром Потапович увійшов.
– Слушай, Потапич! Вере Семёновне нужно горничную.
– Вестима, нужна, – прогув густим басом Потапович.
– Выбери красивую девушку…
– Как прикажете, ваше превсходитство!
– Маладую… лет едак – шестнадцати… Только паскарее!
– Слушаю-с.
– Завтра, што-ли…
– Слушаю-с.
– Ну, ступай!
Потапович вийшов.
А вранці-рано Кирило Очкур з жінкою, з малими дітками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну – вродливу, хорошу дівчину.
На другий рік приїздить друга дочка, на третій – третя.
Хто ж буде вичісувати, заплітати їх довгі чорні коси? Хто стягатиме дівоцькі керсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики, рукавці?…
Не минула панського хліба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дівчинка – сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал, – нехай царствує! – похрестив. В дівочій за п’яльцями сиділи Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другім кінці палацу, у лакейській, нудили світом без роботи Петро, Вареників син, та Йван Шкляр; а перед самою залою, на стільчику, сидів, у лівреї з золотими позументами,