Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
А в залі розвернулись танці на всі боки, аж поміст ходором ходить. Тільки – круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях, туди вже к світу, як прокричать другі півні, – вечеря. Світом тільки роз’їжджаються…
Та так справляють не одні іменини (а й тож-то чотири рази на рік!): справляють на Різдво бенкет, бенкетують на Масниці, на великодніх святках. Це великі, прохані бенкети. А так гості – не минає дня, щоб за столом не сиділо душ три або чотири чужих.
Весело, розкішно жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки, – бо ніколи було. Та й чого його журитися панночці – молодій, непоганій, з великородної сім’ї, та й не з порожніми руками? Правда, чи порожні в генеральських дочок руки чи не порожні, – про те самі вони ніколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку – бородаєвці та піщани… Бородаєвці привозили їй по два рази на рік «оброки», а піщани, як ті воли, робили на неї по чотири дні в тиждень, та зносили в двір курей, гусей, яйця… Чому не гуляти?!
Гуло отак генеральське подвір’я щось, мабуть, років з п’ять. У старшої дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примітні брижики, похмурнішав трохи вид… Коли це – приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусіда-панок, та й оженився на старшій. Одгуляли весілля. Піски зроду-віку не бачили, не чули такого весілля! Палац аж ревів, аж стогнав…
Почин, кажуть, великий чоловік. Як побачили гусари, що з-перед носа таке добро упливає, та ще дужче зачастили в Піски. Через півроку оддали другу дочку – за старого гусарського полковника. Осталася на утіху матері сама менша. Так же й утіхи з неї – ніякої. Меншої дочки генеральша недолюблювала. Не раз бувало гримає на неї, свариться, і зодягала її бідніше, ніж старших. Розказували, що менша дочка прогнівила була матір: у себе в хаті раз переховала горничну Уляну, котра – капосна дівчина! – тільки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне якось дуже вільно, мов дивиться в вічі своїй рівні. «Яка сама, така у тебе й горнична!» – докоряє, було, розгнівавшись на дочку, генеральша. А дочка, на лихо собі, гаряча вдалася: ніколи, було, не змовчить. Піде в них спірка та змажка… Не раз материне серце щеміло від її гіркого слова.
Як на те ж: устряв за меншою дочкою «чумазий хахол», – отой самий хороший сотниченко Саєнко. Устряв, та й устряв!
– Слушай, Дуня, чого він до нас їздить? Я вже сьогодні йому й руки не подала, – каже раз мати, вирядивши Саєнка.
– Незвичайно зробили… Саєнко – чоловік як слід…
– Хто? Чумазий хахол?
– То що, що хахол? – одказує дочка. – Хіба хахли не люди?
– Мазепи! обливанці… а не люди!
– Та хто там був: чи його купали, чи обливали, – заступається дочка.
– Гляди справді: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, що так заступаєшся?
– А хоч би й так… Чим не чоловік?
– Що це з тобою?! Чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала. Пісками жалувала… А він – що? Може, його батько в гайдамаках