Сойчине крило. Іван Франко
на кінець ниви, аж тут Їжакова жінка з другої борозни кричить йому назустріч:
– А я вже тут!
Заєць тільки очі витріщив з дива: йому і в голову не прийшло, що це не той їжак, бо, знаєте, їжак і їжачиха однаковісінькі на вигляд.
– А це ж як могло статись? – скрикнув Заєць. – Біжім ще раз, назад!
І, не передихнувши добре, він вихором полетів нивою, поклавши вуха на спину. Їжачиха лишилася спокійнісінько на своїм місці. А коли Заєць добіг на другий кінець ниви, то там їжак йому назустріч:
– А я вже тут!
Розлютився Заєць: «Що за диво? Щоб кривоногий Їжак мене випередив?» І, не тямлячи себе з досади, крикнув:
– Ану, ще раз біжім!
– Про мене Семене, – мовив їжак, – біжім хоч десять разів, мені байдуже.
Побіг Заєць, а знизу знову чує:
– Я вже тут!
Біжать ще раз угору— знов те саме. Так він, бідолаха, бігав, бігав аж сімдесят і три рази туди й назад, а Їжак кожного разу був «уже тут». Чи Заєць добіжить до одного краю ниви, чи до другого, все чує одно: «Я вже тут». А сімдесят четвертий раз Заєць не добіг. Саме на середині ниви впав на землю і сконав на місці.
А Їжак гукнув на свою жінку, і обоє пішли, радіючи, додому. І живуть, мабуть, і досі, коли не померли.
Після того ввесь заячий рід зарікся бігати наввипередки з їжаками.
Вовк-старшина
Пасся раз Осел на пасовиську та якось наблизився до лісу, а за пнем сидів Вовк, вискочив до Осла й хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня вважають, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього біжить, а він усміхається так радісно, кланяється йому низенько та й каже:
– От добре, от добре, пане Вовче, що ви прийшли. Я вже тут вас шукаю-шукаю!
– А нащо я тобі здався? – питає Вовк.
– Та, бачите, громада послала мене за вами і пильно наказала: «Йди і без Вовка до села не повертайся!»
– А нащо я громаді здався? – питає Вовк.
– А ви й не знаєте? Адже у нас у селі старшину вибирають.
– Ну, так що з того, що вибирають?
– Не то біда, що вибирають, – каже Осел, – а то біда, що нікого не можуть вибрати. Вже всі господарі пересварилися проміж себе, а далі кажуть: «Тут хіба один Вовк із лісу може старшиною бути». Як сказали це, так на цьому й погодились і вислали мене, щоб я вас зараз привів до села. Таке-то діло.
Почувши таке, Вовк аж хвіст угору підняв з радості. Зараз виліз на Осла, сів йому на спину та й їде до села. А коли приїхали до села, Осел закричав своїм дзвінким голосом, з хат повибігали люди, та, бачачи, що Вовк на Ослі верхом їде, кинулися з палками, ціпами та дрючками та й давай його молотити. Били, били, ледве Вовк живий із села втік.
Біжить неборака та все оглядається, чи іде люди за ним не біжать. Аж коли вже села не стало видно, Вовк побачив копицю сіна, вискочив на неї, простягнувся і ліг спочити. А спочиваючи, почав голосно сам до себе говорити:
– Мій тато старшиною не був, мій дід старшиною не був, і чого ж то мені, дурному, раптом забажалося старшиною бути? Ех, шкода, що нема тут якого порядного хлопця, щоби мене здоровенним буком полупцював та розуму навчив.
А