Сойчине крило. Іван Франко
зо мною.
Вийшли з лісу знов на польову доріжку, Лис засів у житі та й жде. Аж ось їде дорогою той самий чоловік, що їхав з водою: сам сидить спереду, а ззаду сидить його синок з паличкою в руці. Підлетів Дрозд, сів на плече чоловікові та й клює.
– Ой, тату, – каже хлопець, – на вас птах сидить! Не ворушіться, я його вб’ю.
Ще старий не встиг гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою— лусь батька по плечу! Дрозд тільки фуркнув, а за хвилину сів на друге плече чоловікові. Знов розмахнувся хлопець і ще дужче влучив батька по плечу.
– Ой, сину, що це ти робиш? – крикнув батько.
– Цитьте, тату! Якась пташка все сідає на ваші плечі, я її повинен зловити.
– То лови, а не бий! – з болю кричить батько.
Політав, політав Дрозд та й сів старому на голову та й клює його солом’яний бриль, немов тут йому й місце. Махнув хлопець долонею, щоб його спіймати, – фуркнув Дрозд. Сів удруге, знов хлопець на нього намірився рукою— знову даремно.
«Чекай же ти, бісова птиця! Вже я тебе почастую!»– подумав хлопець. І коли Дрозд утретє сів на батькову голову, він, не тямлячи гаразд, що робить, як замахне палицею, як трісне старого по голові, аж тому світ замакітрився. Дрозд фуркнув і полетів собі геть. А Лис, сидячи в житі, дивився на це все і аж за живіт держався зо сміху над Дроздовими штуками. Бачить Дрозд, що Лис такий радий, і вільніше зітхнув.
«Ну, – думає,– тепер, мабуть, дасть мені спокій, не буде моїм дітям загрожувати».
Та ледве він знову взявся мостити своє гніздо, аж зирк, Лис уже знов під деревом.
– Дрозде, Дрозде, – мовить Лис, – вивів ти мене з ями?
– Вивів.
– Нагодував ти мене?
– Нагодував.
– Напоїв ти мене?
– Напоїв.
– Розсмішив ти мене?
– Розсмішив.
– Ну, а тепер ще мене настраши, бо інакше я твоїх дітей поїм.
Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далі й каже:
– Що ж маю робити? Ходімо зо мною, я тебе настрашу.
Веде Дрозд Лиса попід лісом дорогою на велике пасовисько. Там паслася велика череда овець. Пастухи сиділи в курені, а пси бігали навколо череди, пильнували овець. Став Лис здалека, край лісу, побачивши псів, не хоче йти далі.
– Що, Лисику, страшно? – питає Дрозд.
– Ні, не страшно, – каже Лис, – а тільки я втомився, не хочу йти далі.
– Як же я тебе настрашу, коли ти не хочеш далі йти? – питає Дрозд.
– Як знаєш, – мовить Лис, – але знай, що коли не настрашиш, то я твоїх дітей з кістками з’їм.
– Добре, – каже Дрозд, – лягай же ти ось тут у жито і дивись, що я буду робити. А коли тобі стане страшно, то гукни мені, щоб я перестав.
Полетів Дрозд, сів собі на землі перед псами та й дряпає землю лапками. Кинулися пси до нього, він підлетів та зараз же сів знову недалеко од того місця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис дивиться, що з того буде, а того й не бачить, що пси підходять все ближче та ближче. Далі Дрозд зривається з землі й, одним крилом махаючи, мов скалічений, починає летіти просто до Лиса. Пси за ним.
Бачить