Холоднеча. Старі майстри. Томас Бернгард
доведеться їхати додому: треба підготуватися до певних весняних іспитів. «Оскільки ви вивчаєте право, то й за місцем вам, звісно, далеко ходити не доведеться. Правника завжди й усюди візьмуть. Он мій небіж теж був правником, але поїхав мізками через гори паперів, отак і кинув службу. Десь у Штайнгофі[23] спочив навіки. Чули про такий?» Я відповів, що маю уявлення про цей заклад. «Тоді вам не потрібно розказувати, чим скінчив мій небіж».
Із самого початку я був налаштований на важкий, але не на безнадійний випадок. «Сила характеру, що веде до смерті» – ця фраза, що спала мені на думку, з давно прочитаної книги викликала думки про маляра Штрауха, які склалися в мене ближче до вечора: як вийшло, що його цікавить тільки самогубство? Чи може самогубство, щось на зразок прихованої пристрасті, так підточувати людину, як вона сама того хоче? Самогубство. Що це? Самозгладжування. По праву або всупереч. По якому праву? Чому ні? Всі мої думки намагалися зійтися в одній точці, у відповіді на питання про дозвіл самогубства. Відповіді я не знаходив. Ніде. Люди-бо – це не відповідь, не можуть нею бути, як усі живі, так і мертві. Накладаючи на себе руки, я знищую те, до створення чого не причетний. Це мені доручено? Доручено ким? Коли? Чи був я свідомий тієї миті, коли це коїлося? Ні. Але голос, який не можна заглушити, говорить мені, що самогубство – гріх. Гріх? Просто гріх? Смертний гріх? Просто смертний гріх? Те, що руйнує все, – говорить голос. Усе? А що таке «усе»? Для старого й уві сні, і наяву самогубство – це пароль. Він душиться, закладаючи цеглою одне вікно за іншим. Незабаром геть замурує. А потім, коли йому в очах погасне світло, позаяк він ніколи уже не зітхне, його переконаність сягне вершка: він-бо мертвий. Мені здається, наче на мене лягає тінь близької мені думки – його думки, його самогубства.
«Інший мозок – це наче якась держава, – мовив маляр. – А що як раптом виникає анархія?» Я стирчав у його кімнаті, очікуючи, коли він надягне черевики. «Великі й маленькі рвачі поміж тих, хто снує думки», як і люди, часто вступають у спілки, щоб з години на годину їх розірвати. Але шанс «бути зрозумілим і бажання бути зрозумілим – омана. Заснована на всіх заблудах розділеного на дві статі людства». Протилежності наче за одну ніч, яка триває вічно, запосідають день, який діє лише для годиться. «Кольори, якщо хочете знати, – це все. А отже, й тіні. Протилежності мають неабиякий кольоровий сенс». Це значною мірою нагадує сукні: їх купують, аби кілька разів одягти, а тоді зняти. Щоб більше не надягати, у кращому разі продають, але не роздаровують, а найчастіше запихають у шафу. Вони перекочовують на горище або в підвал. «Увечері можна дивитися крізь пальці на ранок, – казав він, – а проте, ранок – штука завжди неймовірна». Досвіду, у точному значенні, не існує, «а отже, жодного збалансованого результату!». Звісно, існують певні можливості не давати собі по носі грати і не бути приреченим. «У мене, втім, цих можливостей зроду не було». Те, що так багато важить у твоєму житті, в одну мить втрачає всю свою цінність.
Лікарня для душевнохворих у Відні, збудована 1907 року за проектом Отто Ваґнера.