Холоднеча. Старі майстри. Томас Бернгард
робочого одягу. З'явившись у дверях, маляр високо підніс голову й обвів очима приміщення. Побачивши мене, він рушив до мене й умостився навпроти. Хазяйці він кинув, що підігріте вариво не їстиме. Хай принесе ліверного паштету з обсмаженою картоплею. Від супу Штраух відмовився. Він мовив, що цілими днями їсти не хочеться, але сьогодні зголоднів. «Я змерз, тож-бо». Щоправда, надворі не холодно, навпаки. «Фен, знаєте. Я, бачите, вистудився зсередини. Замерзають ізсередини».
Їсть він не як тварина, не як роботяги, без первісної серйозності. Що б він не з’їв, усе бере на кпини. Ліверний паштет для нього – «шматок мертвяка». З цими словами він очікувально глянув на мене. Але попри його очікування я не скривився. Мені-бо весь час доводиться розчленовувати трупи, це будь-яку відразу притлумить. Маляр це і в голову собі не клав. «Усе, що їсть людина, – кавалки мертвечини», – сказав Штраух. Я бачив, наскільки він розчарований. Якесь дитяче розчарування залишило на його обличчі вираз болісної непевності. Відтак він заговорив зі мною про цінність і мізерність людської натури. «Те скотиняче, – розводився він, – що дрімає в людині, що його ми асоціюємо з пазурами й копитами, ладне ось-ось стрибнути і вп'ястися на перший знак, – це і є те саме скотиняче, що ми відчуваємо, перетинаючи вулицю, як сотні інших людей навколо нас, розумієте…»
Він пожував і мовив у задумі: «Оце не знаю, що я хотів сказати, швидше за все, щось зле, я так думаю. Часто від того, що ти збирався сказати, залишається саме таке відчуття: хотілося вилити жовч».
День четвертий
«Люди всього-на-всього приходять на готовеньке, – казав він, – і все кидають, але ж це все, кожна штука, все, що швидко попадає під руку, – ціла праісторія. Що старішаєш, то менше чіпляєшся за зв'язки, які вже пізнано, вивчено, прибрано. Стіл, корова, небо, струмок, камінь і дерево – усе вдовж і вшир вивчено. Все лише механічно вживається. Предмети, ціла симфонія винаходів, цілком незбагненна… йдеться вже не про варіації, поглиблення, відтінки. Усім подавай лише великі зв'язки. А як вдивляться в архітектуру всесвіту, відкривають у ній тільки загальну орнаментику простору, та й по всьому. Гру найтонших співвідношень, грандіозних повторів – тут приходить думка про вічне своє безсилля. З віком мислення стає механізмом тортур через слабкий доторк. Жодної заслуги. Я кажу «дерево», а бачу густий ліс. Я кажу «річка», а перед очима – всі річки відразу. Я кажу «дім», а бачу море будинків, міську забудову. Кину просто «сніг», а це – цілі океани. Зрештою, думка розпускає все. Високе мистецтво полягає в тому, щоб осягнути розумом і велике, і мале, щоб завжди мислити у всіх масштабах одночасно…».
Непевність – ось що, за його словами, штовхає людей на подвиги, непевні люди, створені, по суті, як невдалі створіння, можуть усе. Героїв народжує непевність. Інакше кажучи, тривога, страх, розпач. «Що вже тут говорити про художню творчість». Править зовсім не впевненість, а недоумство, недолугість – щось ординарне, а не екстра. Цими міркуваннями