Салимове Лігво. Стивен Кинг
Саме тому я й веду з вами цю справу.
– Яка третя умова?
– Той будинок потребує певної реновації.
– Треба визнати правду, – сухо погодився Ларрі.
– Мій партнер планує виконати це завдання самостійно. Але ви будете його агентом. Час від часу надходитимуть замовлення. Час від часу я потребуватиму послуг якихось робітників, яких ви найматимете, щоб доставити певні речі або в будинок, або в крамницю. Ви не розказуватимете про ті послуги. Ви це розумієте?
– Йо, я-то розумію. Але ж самі ви не з наших місць, авжеж?
– Це має значення? – звів угору брови Стрейкер.
– Звісно, що має. Тут вам не Бостон чи Нью-Йорк. Тут не буде справа лише в тому, що я тримаю язика на припоні. Люди почнуть базікати. Скажімо, є там одна така тітонька, на Залізничній вулиці, звати її Мейбел Вертс, яка цілий день не розлучається з біноклем…
– Мені байдужі містяни. Моєму партнерові байдужі містяни. Містяни завжди базікають. Вони нічим не відрізняються від сорок на телефонних дротах. Вони скоро звикнуться з нами.
Ларрі знизав плечима:
– Робіть, як знаєте.
– Саме так, – погодився Стрейкер. – Ви платитимете за всі послуги і зберігатимете всі інвойси і рахунки. Вам усе буде відшкодовано. Ви погоджуєтеся?
Ларрі звик, як він це вже казав Стрейкеру, тримати свої карти впритул до жилетки, і репутацію він мав одного з найкращих гравців у покер в окрузі Камберленд. Тож хоча впродовж усього цього зовні він залишався спокійним, всередині у нього все палало. Угода, яку йому зараз пропонує цей божевільний, була такою, яку життя підкидає лише раз, якщо взагалі коли-небудь. Можливо, бос цього парубка один з тих схибнутих мільярдерів-відлюдків, котрі…
– Містере Кроккете? Я чекаю.
– Я маю дві власні умови, – сказав Ларрі.
– Еге? – Стрейкер прийняв вигляд чемної зацікавленості.
Ларрі потряс блакитною текою:
– По-перше, ці папери мусять бути перевірені.
– Звичайно.
– По-друге, якщо ви збираєтеся робити тут щось нелегальне, я не хочу про це знати. Під цим я маю на увазі…
Але він не доказав. Стрейкер закинув назад голову і дав волю надзвичайно холодному, беземоційному реготу.
– Я сказав щось кумедне? – запитав Ларрі без сліду усмішки.
– Ох… ах… звичайно, ні, містере Кроккете. Ви мусите вибачити мені цей напад. Ваше зауваження здалося мені забавним суто з моїх власних причин. Так що ви збиралися додати?
– Ці реновації. Я не збираюся постачати вам нічого такого, що може підвести мою сраку під злочин. Якщо ви маєте наміри виробляти самогон, чи ЛСД, чи вибухівку для якогось радикального угруповання гіпі, то ваші власні проблеми.
– Згоден, – сказав Стрейкер.
Усмішка вже полишила його обличчя.
– То ми домовилися?
І з якимсь дивним відчуттям нехоті Ларрі сказав:
– Якщо ці папери виявляться надійними, гадаю, ми дійшли угоди. Хоча тут скидається на