Салимове Лігво. Стивен Кинг
і зрозумів, що вони тут більше не самі. Якась велика тиша запала в лісі, але це була зловредна тиша. Тіні, спонукані вітром, мляво вихилялися довкола них. І Денні донюшив щось люте, але не носом.
Привидів не існує, натомість існують збоченці. Вони зупиняються в чорних машинах і пропонують тобі цукерку або стирчать на розі вулиці… або вони йдуть слідом за тобою в ліс…
А тоді…
Ох, а тоді вони…
– Тікаймо, – хрипко скомандував Денні.
Але Ралфі тремтів біля нього, паралізований жахом. Він обхопив пальці Денні так міцно, неначе дротом для пакування сіна. Його очі вдивлялися в ліс, а потім почали вибалушуватися.
– Денні?
Десь хруснула гілка.
Денні обернувся і глянув туди, куди дивився його брат.
Темрява оповила обох.
9:00 вечора.
Мейбел Вертс була надзвичайно тілистою жінкою, якій у її минулий день народження виповнилося сімдесят чотири, і ноги в неї ставали дедалі менш і менш надійними. Вона була скарбівничою міської історії і міських пліток, її пам’ять сягала понад п’ять десятиліть у минуле, охоплюючи некрологію, перелюби, злодійства і божевілля. Вона була пліткаркою, але не умисно жорстокою (хоча ті, чию брудну білизну вона перетрушувала, могли з цим зовсім не погоджуватися), просто вона жила в цьому місті і заради нього. У якомусь сенсі вона сама була цим містом, ця товста вдова, яка тепер виходила з дому дуже рідко і яка більшу частину свого часу проводила біля вікна, одягнена в широку, як намет, камісоль і з заплетеним товстими кабелями й укладеним короною жовтуватим, неначе слонова кістка, волоссям, з телефоном по праву руку та з надпотужним японським біноклем по ліву. Комбінація цих двох знарядь – плюс час на повне їх використання – робила її доброзичливою павучихою, яка сидить у центрі комунікаційної павутини, що простяглася від Присілка до східного Лігва.
За браком чогось цікавішого для видивляння вона спостерігала за Домом Марстена, коли там відчинилися віконниці ліворуч ґанку, явивши золотий квадрат світла, яке безумовно не було рівномірним електричним освітленням. Вона вловила проти світла лише дражливий промельк того, що могло бути силуетом чоловічої голови і плечей. Від цього її пройняв якийсь химерний дрож.
Ніяких рухів з Дому Марстена більше не надходило. Вона подумала: агов, та що воно за люди, які відчиняються тільки тоді, коли сусіди не можуть їх пристойно роздивитися.
Вона поклала бінокля і обережно підняла телефонну слухавку. Два голоси – вона миттю ідентифікувала їх як Герріет Дарем і Ґлініс Мейберрі – балакали про те, як той парубок, Раєрсон, знайшов собаку Ірвіна П’юрінтона.
Вона сиділа тихесенько, дихаючи ротом, щоб жодним чином не виказати своєї присутності на лінії.
11:59 вечора.
Цей день тремтів на межі зникнення. У темряві спали будинки. У середмісті нічні вогні реманентної крамниці, «Поховального салону Формена» і кафе «Екселент» відкидали на хідники м’яке електричне світло. Дехто лишався без сну – Джордж Боєр, який щойно дістався додому