Схизматик. Діти Каїна. Тетяна Пахомова
Тих, що в графа працюють, спочатку кличуть, – глянула спогорда на Зоську. – Цо ніц не кажеш?
– А що буду казати, – скупо всміхнулася Софія. – Я в графа не працюю, чого тішитимусь наперед. Дякую тобі за новину.
Мариля поквапилася до солтисового двору разом зі своїми дівчатами. Ближче до вечора, радісна, прийшла похвалитися обновками.
– Глянь, Зосю, глянь: яка то єст гарна сукенка, – крутилася перед сусідкою у вишуканому синьому платті з кокардою. – Шерсть тоненька, англійська, помацай, – сунула Зосьці до рук низ подолу.
Сусідка зачудовано роздивлялася небачену красу.
– О, диви, Марилю, а тут маленька дірочка є, – угледіла.
– Де? – аж сполотніла Мариля, роздивилася, зітхнула з полегшенням. – Ніц, зашию. Але ти тільки глянь-но на мою Яську, – покрутила найстаршою донькою перед Зоською. – Ото краса, правда?
Таки краса. Смарагдова жакетка. Зелений оксамит. Переливчастий, м’який. Найбільша мрія Зоськи. Серце гупнуло в грудях. Губи пересохли.
– Ще такі там є? – лиш вимовила.
– Та нє, Зосю. То тільки для нас таке знайшлося, – вдавано співчутливо зітхнула Мариля. – Але то для нас, а для вас цось інне здибеться, йди…
– А звідки ж та вся одежа в німців? Бачу, що не нова, – замислено глянула на сусідку Зося.
– Та яка нам різниця, Зосько, – махнула рукою Мариля, – в нас молоко і яйця забирають, у когось – одежу. Війна як війна… – стенула плечима.
Село зашаруділо, як розбурханий мурашник, і дружно рушило по обнови. Сподівання на нову сорочку і нелатані штани гріло душу і піднімало настрій. Та щось там солтис Філько накрутив, ой накрутив… Спочатку створили комісію з розподілу тієї допомоги, яка почала поважно вирішувати, що і кому. Аж поки Дорко Мельничук скумекав:
– А що, будемо дбати за когось, а про наші родини хто подбає? – обвів поглядом праведника обличчя ще чотирьох – ніхто перечити не став…
Поки до останніх пагорбів дійшла новина про німецьку допомогу, комора Михальчука стала порожня. Зосьці не перепало нічого. Вона дивилася, як підстрибом ідуть додому в нових штанах хлопці. Як тішаться недірявому взуттю односельці. А її чоловікам – нічого? Сльози потекли по щоках.
– Йди звідси, не рюмсай! – гаркнув знервований Михальчук. – Вас тілько троє, можете на себе заробити, геть!
– Їх нех троє, а нас – семеро, Фільку! – до комори влетіла Домініка Ставінська з чоловіком. – Що, всім є, а мені – нема?
– Нема, Домко, не-ма! Не вистачило на всіх! Ясно? – не здавався солтис.
– Нє, темно! Темно мені, пане солтис! – пішла в наступ бойова Домка. – А жеби було ясно, то скажи: чого ти майже все своїм русинам пороздавав, а ми, поляки, мало що отримали, га?
– Люди добрі, що ти верзеш! – староста схопився за голову. – Хто швидше прийшов, той і отримав!
– А так не має бути, не має-е-е, – завила, мов дика кішка, Домка і вчепилася в обличчя солтиса розчепіреними пальцями.
Теофілій зойкнув і відкинув від себе навіжену жінку. Її чоловік боязко дивився на ту борню.
– Та ти шмата єст,