Схизматик. Діти Каїна. Тетяна Пахомова
рухати крилами. Життя вирувало лиш на річці. Для всіх дітей це був райський місяць: річкова прохолода, хрумкі огірки – бери з грядки, скільки в поділ сорочки влізе… Повне тілесне блаженство! Влітку норовиста річка Молочка ставала лагідною й мілкою. З крислатих верб по берегах можна було стрибати бомбочкою і лякати дівчат. Що дужче вони пищали, то більше розпалювалося в хлопцях бажання стрибнути з верби знову. Мокрі лляні сорочки прилипали до дівчачих тіл і виказували їхні поки невеликі таємниці. Степанко дочекався, коли Чеся Щигельська підійде до потрібного місця, і сплигнув з верби, опинившись поруч з нею. Фонтан бризок – обоє сміються і щосили б’ють долонями по воді один на одного.
– Вистачить уже, Степанку, – зажмурюється на мить Чеся, – я вже нічого не бачу!
На її пухкенькі ямочки можна дивитися безконечно…
– А я знаю, де є нора борсука. Хочеш, побіжимо разом з Влодком і Тимком туди?
– Борсука? О, моя бабця з нього смалець робить від сухот! А то далеко?
– Ні, за он тим пагорбом, – показує Степанко на ближні луки.
– Давай подивимось! – всміхається Чеся. Її мокрі каштанові кучері розсипалися окремими довгими завитками.
Побігли стежиною вздовж пагорба. Назустріч – Петер Цибульський з Адріаном Міхельсоном і Станіславом Циганом.
– Стій, Чесько! – схопив дівчину за руку Петер. – Ходімо назад до річки!
– Петере, я не хочу, я вже там набулася! – вирвалася дівчина і побігла вперед.
Степан з друзями – боком, боком – і помчали за дівчиною.
Петер ошелешено кліпав і перетравлював ситуацію. Йому відмовили. Йому! Як якомусь засранцю! Віддали перевагу кому? Не йому! Не може бути… Петер глипнув на Адріана і Станіслава. Обидва дурнувато підсміхувалися і переглядалися. Так, це вже занадто.
– Курва, хлопаки… Ви що, вар’яти обидва? Ви ж знаєте, що вона мені подобається. Чого дозволили їм утекти? – струшував чогось головою, як розлючений півень перед бійкою.
– Ну то давай доженемо і натовчемо їм пики, – запропонував цибатий Станіслав.
Усі троє дружно розвернулися і побігли. За хвилю різкий наростаючий звук змусив обидві компанії зупинитись і задерти голови догори. То був повітряний бій. Два літаки: один – зі свастикою, інший – з п’ятикутною зіркою – на швидкості ділили між собою небо і землю. Одному мусило дістатися небо і життя, іншому – земля і смерть. Натужне виття двигунів перемежовувалося короткими кулеметними перестрілками.
В якийсь момент винищувач із зіркою опинився зверху. Коротка тріскотня – і німецький літак спалахнув, мов сухе гілля. З ревом понісся до землі. Гуркіт… Хлопці й Чеся закам’яніли: вперше за два роки війна показала їм своє жорстоке обличчя. Чеся, ні слова не кажучи, побігла назад у село. Хлопці переглянулися й чимдуж помчали до того місця, де впав літак. Сповільнилися біля найближчих кущів.
– Треба вважати, зачекаємо трохи, хлопці, – вдивлявся Степан у клубки задимленого повітря.
З-за кущів побачили, як Петер, Станіслав