Схизматик. Діти Каїна. Тетяна Пахомова
римара[3] Кшиштофа на прізвисько Циган уже була готова до приходу непроханих гостей. Двері забарикадовані зсередини, і господар з вилами перед ними: сорочка навипуск і перекошене від люті смагляве обличчя… Михальчук скривився: таки не вийде без вистави. Поліцаї стали навколо хати і прицілилися в Кшиштофа.
– Не будь вар’ятом, Цигане, – Михальчук змучився й хотів додому.
– Йди звідси, Фільку, – загарчав Кшиштоф, – йди і псів своїх німецьких забери. Нєх я тут помру, але твої кишки на ті вила намотаю!
– Чуєш, будь мудрішим, – пішов звичною стежкою солтис. – Твоєму найстаршому вже сімнадцять, собі ради в Німеччині дасть. Щось заробить, ще й тобі привезе…
– Спочатку ти своїх доньок віддай, Фільку! Твоїй старшій таже вже шістнадцять! Нех їде! А тоді вже й мій поїде, зрозумів?!
Філько крутнув за звичкою головою, щось обмізковуючи. Глянув на поліцаїв: не треба в селі нічиєї крові, ой не треба…
– А хто тобі сказав, що моя не їде? Їде! – пішов у наступ на ошелешеного Цигана.
Той у роздумах опустив вила і недовірливо глянув на Михальчука:
– Не брешеш?
– Пси брешуть. Їде! – дивився з-під лоба Філько. – Ходи, подивишся, як відправлятиму. Але й ти слово дав, виконуй! – ступив до селянина.
Кшиштоф з розмаху ввіткнув вила коло хати і заплакав від безсилля. Щоб те слово йому в горлі застрягло! І чого не онімів на ту хвилю!.. Одинадцять юнаків і дівчат розсадили по двох підводах. Зельонка і Тадеуш повезли їх до Ярослава. Жінка Михальчука вила на все село. Філько натомість спокійно перехрестив і поцілував доньку. Та невтішно плакала.
– Видно, серце в нього вже зовсім закам’яніло, – з осудом перемовлялися люди.
Усю громаду струсонула та відправка молодих до Німеччини. Село ж як село: все пронизане родинними зв’язками. За кожним з одинадцяти плакали щонайменше в кількох хатах. Проклинали війну, життя, а найбільше таки сільського старосту. Важко тих дітей до пуття довести, ой важко. Ввечері Степан почув розмову матері з сусідкою Марилею. Теплий вересневий вечір звів обох на лавці під хатою. Мариля збуджено торохтіла:
– Як вже Філько до своєї дитини жалю не мав, то нікого точно не пошкодує, – витерла мокрі кутики очей. – Де, де візьме співчуття до чужої? А як тепер усім іншим жити і знати, що й твою дитину прийде і забере? Хоч би вже на тому стало, – Мариля говорила схвильовано. – Бо он, Яся моя – вже дівка. – Помовчала трохи й додала: – Добре, що твій Степко єще малий. А якби той, перший твій хлопчик, жив, то скільки б уже мав?
– Шістнадцять, Марилю, – в спокійній задумі Зоська теребила кукурудзу.
– О, видиш, видиш… Хто зна, чи ниньки не забрали б. А то є більший жаль, аніж малим поховати, знаєш то?
– Нє, не знаю, Марилю, – Зоська підняла на хвильку голову від качанів. – І добре мені від того, що не знаю. Мені вистачає того малого, як ти кажеш, жалю на все життя. Але ж ти, Марилю, не мала і того, малого жалю, правда ж?
– Ні, не мала, Богу дякувати. Але так
Римар – майстер з виготовлення кінської збруї, дрібних шкіряних речей.