Опівнічний Палац. Карлос Руис Сафон
ще чаю, всівся у крісло й задивився на місто. Він виріс у закладі, подібному до того, яким тепер керував. За мурами тієї установи він навчився трьох речей, якими керувався у подальшому житті: цінувати, але не переоцінювати матеріальне, любити класиків і, нарешті, розпізнавати брехуна за цілу милю, що було не менш важливим.
Він неквапно посмакував чаєм, а тоді вирішив розпочати святкування свого п’ятдесятиліття, взявши до уваги, скільки ще несподіванок могла піднести йому Калькутта. Він підійшов до скляної шафи й дістав коробку сигар, яку приберігав для особливих випадків. Чиркнув довгим сірником і запалив дорогоцінний предмет насолоди з усією церемонністю, якої вимагав ритуал.
А потім, скориставшись із символічного полум’я цього сірника, він дістав із шухляди письмового столу лист Ар’ямі Бос і підпалив його. Поки пергамент попелів на маленькій таці з вигравійованими ініціалами святого Патрика, Картер насолоджувався тютюном, обмірковуючи, що на честь Бенджаміна Франкліна, одного з ідолів його молодості, новий мешканець сиротинця Святого Патрика зростатиме під ім’ям Бен і що він особисто докладе всіх зусиль, аби хлопчик знайшов поміж цих чотирьох стін родину, якої позбавила його доля.
Перш ніж повести далі мою оповідь і розпочати докладніше відтворення справді значущих подій цієї оповісті, які мали місце шістнадцятьма роками пізніше, я повинен ненадовго спинитися, аби представити деяких її героїв. Досить сказати, що, коли все це відбувалось на вулицях Калькутти, деякі з нас ще й не народились, а інші прожили на світі заледве кілька днів. Лише одна обставина єднала нас, а зрештою зібрала всіх під дахом Св. Патрика: ми ніколи не мали ні родини, ні домівки.
Ми навчилися жити без обох цих речей, чи то пак радше вигадуючи собі власну родину і створюючи нашу власну домівку. Родину й домівку, обрані вільно, де не мали місця ні удари долі, ні брехня. Жоден із сімох не відав іншого батька, ніж містер Томас Картер з його промовами про мудрість, що таїлась на сторінках Данте й Вергілія, ані іншої матері, крім міста Калькутти з таємницями, що ховали її вулиці під зорями Бенґалії.
Наш приватний клуб мав колоритну назву, справжнє походження якої знав тільки Бен, який охрестив нею клуб, сам її вигадавши, хоча декого з нас не полишала підозра, що він запозичив її від найменування одного старого довідника бомбейських імпортерів поштою. Та хай там як, «Човбар сосаєті» утворився у якийсь момент нашого життя, коли ігри в межах сиротинця вже втратили для нас привабливість змагань. Навпаки, наша хитрість розвинулася вже до такої межі, що ми могли безкарно вислизнути з будинку опівночі (потому, як шановна Вендела подасть сигнал відбою) та й вирушити до штаб-квартири нашого товариства – таємничого і, за чутками, зачаклованого покинутого будинку, що кілька десятиліть стояв на розі Котн-стріт і Браборн-роуд, у самому серці чорного міста і заледве за два квартали від річки Гуґлі.
Маю сказати, що, по правді, той домище, який ми з гордістю називали Опівнічним Палацом (зважаючи на усталену годину