Смерть бере відпустку. Жозе Сарамаго
на себе знову бере родина, але для цього в ній мусив би ще знайтися хтось із достатньо світлою головою та достатніми тілесними силами, а ці здатності, як ми знаємо з власного та з загальносвітового досвіду, тривають тільки коротесеньку мить у порівнянні з віднедавна започаткованою вічністю, тож зарадити цьому, як не буде доладніших ідей, можна збільшенням кількости старечих притулків, не так, як дотепер, переобладнуючи маєтки та палацики, що колись знали кращі часи, а зводячи з нуля великі будівлі у формі, наприклад, п’ятикутника, або вавилонської башти, або кносського лабіринту, спершу квартали, потім містечка, потім цілі міста, а сказати навпростець, цвинтарі для живих, де про фатальну й неуникненну старість дбалося б бозна-як і бозна-доки, бо її дні простягатимуться в нескінченність, головна притика, і до неї ми чуємося зобов’язані привернути увагу компетентних чинників, полягає в тому, що з плином часу не тільки більшатиме осіб похилого віку, розміщених у старечих притулках, але й потрібно буде дедалі більше людей, щоб про них дбати, як наслідок, вікова піраміда перевернеться з ніг на голову, нагорі буде велетенська маса старих, щоразу більша, яка поглинатиме, неначе пітон, нові покоління, а ті, своєю чергою, перетворившись переважно на робочий і керівний персонал старечих притулків, проводитимуть свої золоті роки в піклуванні про стариганів усякого віку, від нормального до біблійного, про батьків, дідів і бабусь, прадідів і прабабусь, прапрадідів і прапрабабусь, прапрапрадідів і прапрапрабабусь, прапрапрапрадідів і прапрапрапрабабусь, прапрапрапрапрадідів і прапрапрапрапрабабусь і так далі без кінця й краю, а відтак додаватимуться, одне за одним, як листя дерев, що падає згори на листя, опале в попередні осені, але ou` sont les neiges d’antan[1], до безконечного мурашника тих, хто потроху дожив до випадіння зубів і волосся, до сили-силенної тих, що недобачають і недочувають, мають грижу, катар, перелам шийки стегна, паралізовані ноги, атрофію, а притому ніколи не помруть, хоча вже не можуть навіть тримати власну слину в роті, панове урядовці, може, ви не схочете нам вірити, але те, що впало нам на голову, це найгірше страхіття з усіх, які могли коли-небудь наверзтися комусь із людей, навіть у темних печерах, посеред жаху й тремтіння, нічого подібного не траплялося, це кажемо ми, озброєні досвідом першого старечого притулку, звісна річ, тоді все тільки починалося, але для чогось же має нам служити уява, і якщо говорити цілком відверто, з відкритою душею, то краще смерть, пане прем’єр-міністре, краще смерть, ніж така круговерть.
Страшна загроза, що ставить під велике питання збереження нашої галузі, так схарактеризував становище перед засобами масової інформації голова федерації надавачів страхових послуг, говорячи про тисячі й тисячі листів більш-менш однакового змісту, неначе переписаних з одного зразка, які надійшли останніми днями до компаній із заявою від адресантів про негайне скасування їхніх полісів на страхування життя. У них
Рядок із «Балади про дам минувшини» Франсуа Війона; в українському перекладі Леоніда Первомайського: «А де, скажіть, торішній сніг?» (