Чорний хліб. Фоззі
шапці. Аслам…
Лилєкей дістала з мішка люльку, теж закурила, вгамовуючи пальці, потім непомітно, крізь кітель, перевірила, наскільки справно висить на поясі ніж, і спокійно рушила до білої машини. Вже за кілька кроків водій звернув на неї увагу й почав уважно спостерігати за дивним військовослужбовцем, який наближається до нього.
Аслам якось згрупувався й викинув їй назустріч бичка лівою рукою, праву тримаючи за ногою. Це добре – схоже, у нього є зброя. За кілька кроків до машини Лилєкей зупинилася, витрусила об долоню залишки тютюну й підняла голову.
– Ліля, – з радісним полегшенням видихнув Аслам. – Вабабай![7] А я думаю – що за доходяга тут?
– Я, – коротко погодилася Лилєкей. – Справа є, пісок є.
– Пісок є – давай поговоримо, сідай, – хитнув він головою й зачинив свої дверцята. Вона про всяк випадок обійшла ззаду, аби пересвідчитися, що там нікого немає, і сіла поруч з Асламом, лишивши свої дверцята відчиненими.
– Як справи твої? – спитала вона, поклала кашкет біля переднього скла, вмостилася зручніше й розтулила мішок.
– За трасою цинкую. – Аслам дістав цигарку й закурив, дивлячись перед собою, на стіну аеропорту. Вона витягла важкий пакунок й обережно розгорнула його.
– Ай саул![8] – зрадів Аслам і дістав з-під сидіння якусь миску з маленькою пляшечкою. Подивився навколо, потім стиснув зубами цигарку в куті рота, взяв щіпку піску, поклав до миски й накропив на неї крапельку з пляшечки.
– Рейс іще не полетів? – спитала вона про головне, удаючи при цьому, що просто підтримує бесіду.
– Жду, – відповів він, поставив миску на коліна й зазирнув до пакунка. – Дай. Лилєкей відпустила половину життєвого набутку, Аслам зважив у руці, трохи подумав і повернув на місце. Він збив попіл, глянув у миску й сказав:
– Кіло точно є… Все зразу продаси?
Лилєкей кивнула, удаючи, що нічого дивного немає ані в кітелі, ані в кашкеті, ані в незвичному місці зустрічі, ані у вазі пакунка.
– Так, усе. Гроші потрібні.
– У мене немає на все. Давай краще увечері в місті?
Вона шморгнула носом, розмірковуючи, наскільки небезпечною буде зустріч у місті, але потім вирішила, що це менш важливо:
– Давай… Це тепер твоє, просто твоє вже, але потрібно мені туди, – вона мотнула головою в напрямку аеропорту, – попасти.
– Зараз?
– Зараз, да.
– Ну так іди, – здивувався Аслам і засміявся.
– Ні, ти проведи… туди, всередину, через інші двері.
– Через які?
– Не через ці, інші, я знаю – ти знаєш.
Аслам уважно подивився на неї, потім дістав якийсь плаский приціл, ще раз глянув у миску, поставив її за сидіння й забарабанив пальцями по керму.
– Добре, – нарешті сказав він, – посидь тут, піду спитаю, як там моя людина.
І вийшов з машини.
Лилєкей дістала миску з-за сидіння і зсипала пісок
З аварської – вигук, який за значенням відповідає українському вислову «Та ти що!».
Прекрасно! (