Чорний хліб. Фоззі
з рук багра, навіть не спробувавши захиститися, і смикнувся вбік.
– Ергатик![6] – прокричала йому Лилєкей.
Так – завтра, все завтра, все повернеться, тільки не заважай.
Вона засунула ніж у зуби, підтягнулася за борт й залізла до човна. Хлопчик кудись біг далі берегом – вочевидь, по своїх. Їй усе одно поспішати, але краще б його родичам не втручатися, бо вода вмістить усіх, хто заважатиме їй зробити все як слід. Лилєкей увімкнула передачу й газонула на повну – дякую за човен, боже Пегитгене, помагай і надалі.
День видався вітряний, і катер стрибав по хвилях, наче маленька нерпа, яка поспішає за своєю зграєю, водночас граючись та пишаючись тим, що може рухатися швидко. Лилєкей намагалася тримати курс так, щоб опинитися правіше від вугільних копалень і причалу, але й так, щоб її не винесло у відкрите море.
Маленький двигун ревів щосили, і вона ледь не пропустила звук літака, який підіймався над затокою. Кинула руль і спробувала роздивитися, але низьке сонце било в очі й не дозволило побачити, що це – військовий чи цивільний. За її розрахунками, було ще рано, а регулярні рейси злітають пізніше, але як знати? Лишалося тільки сподіватися. І рухатися.
Скоро вона наблизилася до берега там, де й намагалася – праворуч від рогу. Подолавши зустрічні хвилі, катер устромився в берег.
Лилєкей заглушила двигун, викинула мішок, зістрибнула у воду й ледве впоралася з важким корпусом, який не бажав заповзати на ворожу сушу.
Можна було б і кинути його, але хтозна, як усе піде й куди доведеться їй тікати потім, та катер став би в пригоді – краще якомога швидше опинитися на своєму березі, де вона все знає, де чекає гвинтівка й тундра.
Впершись у корму плечем, Лилєкей знову заричала, наче ведмідь, і зсунула-таки катер носом на берег. Вона впала на коліна, трохи віддихалася, після чого підібрала мішок, дістала звідти кітель з кашкетом, і за кілька хвилин від берега швидко рухалася маленька фігурка у формі. Штани, щоправда, були свої, як і черевики з камуса, але хто придивлятиметься? Вона сподівалася, що ніхто.
За рогом починалася дорога на Угольний, спочатку шлях вів до військової частини та їхньої злітної смуги, а далі вже розташовувався цивільний аеропорт, куди їй і треба. Ще далі ховався від зайвих очей Гудим, закрите містечко, де вони тримали свою найбільшу зброю. Вона кілька разів тут бувала, але полювати навколо військових частин строго заборонялося, якраз цього закону вони дотримувалися суворо, та й не любила вона цей берег – тут і здобичі менше, і далеко від дому.
Лилєкей взяла трохи далі від дороги, щоб та лишалася ліворуч, і бігла з усіх наявних сил у бік аеродрому, притримуючи кашкет, який весь час сповзав з нашвидку зібраного волосся і, здавалося, був обурений заміною голови, все намагаючись зірватися й полетіти туди, де йому належало бути за власним розкладом і розсудом.
Зліва час від часу було чути машини, що рухалися до затоки чи навпаки. Вона не звертала на них уваги, все бігла й бігла, наче повернулася
Завтра! (