Чорний хліб. Фоззі
Олександра, – зніяковів Олексій Ігнатович, відкашлявся й продовжив: – Лілія грамоту отримувала за рекорд по промислу, а потім на прийом до Сергія Миколаїча попросилась. Ми її на ранок перенесли, вона в Альбіни ночувати лишилась.
– Ага, вони ж давно… – почав Лебедєв, але раптом осікся, спіймавши зустрічний погляд Чижова. У коридорі знову почулося: «кряяя». Вони мовчали, чекаючи, – за хвилину до кабінету постукали й зайшов начальник прикордонної служби Саркісьянц – охайний лисий чоловік з чорними вусами.
– Вітаю, – промовив він, усівся на вільне місце й поклав кашкет на коліна.
– Карен Давідич, я тут управлінню пояснюю щодо Лілі, – сказав Лебедєв і махнув Олексію рукою, мовляв – давай, продовжуй.
– Сигнал про ЧП вночі до мене дійшов, я подзвонив Альбіні, ледве додзвонився, попередив і попросив до нас Лілю привести, але нічого не говорити… Слід було, напевно, вас одразу поставити до відома.
– Слід було, – твердо підкреслив міліціонер і шумно видихнув: – Ну, і вона у вас втекла, коли дізналася?
– Так, на жаль, утекла. Ми просто хотіли її притримати: все-таки горе, людина шанована, орденоносиця, активістка.
– Ну, от ваша активістка з орденом тепер наш із Карен Давідичем генеральний вантаж, – сумно підбив підсумки Лебедєв.
– Перепрошую, – м’яко втрутився Чижов, – а що ми мали робити? Ми ж по-людськи хотіли, притримати її, щоб дурниць не накоїла, відправити з супровідником, з похороном допомогти, якщо тіло знайдуть.
Саркісьянц прокашлявся, подивився на кашкет і спитав:
– А що обшук дав?
– Та нічого, – скривився Лебедєв. – Там бабуля на деменції, вже не базарить. Через перекладача каже: нічого не знаю, де моя дочка, де онук? За агентурними начебто лежить уже багато років, без сторонньої допомоги не встає.
– А гвинта не знайшли? – ніби мимохідь спитав Чижов, прочищающи люльку. – Ми їй вручали минулого разу, з планкою нагородною.
– Мосіна армійський? – знову всміхаючись, перепитав міліціонер. – Достойний карабін… Ні, нагородного вашого не знайшли, тільки «тулка» стара під ліжком, але це дрібниці. Ви просто… Дивні люди, от клянусь! Дурниць не накоїла? У неї ж ведмедів самих скільки десятків? Вона ж снайпер, плюс афект – син єдиний, мужика немає.
– Ви не там проблеми шукаєте, – роздратовано відповів за обох Чижов. – У нас що, на території, крім Лілі, інших питань немає? Скільки цього сезону підсніжників[4] зійшло по нашому району? Десять? Двадцять?
Прикордонник знову відірвався від споглядання стрілок на формених штанах й обізвався:
– Щодо чоловіка, до речі, різне говорять, там діло давнє. Я що хочу сказати: у нас помічник воєнкома, Юра кульгавий, нібито її родич.
– О, чого ж мовчиш? – стрепенувся Лебедєв, надибав на настільному календарі чистий аркуш і посунув до прикордонника: – Давай, Карен, пиши, що він, де він. На! Треба спостереження за ним поставити, раптом вийде на нього?
– І ось що, – подивився він на Чижова. – Якби
Підсніжники (