Чорний хліб. Фоззі
так легко сходиться із заїжджими людьми. Андрія, як вони його записали…
Помічник щось розповідав про відомі йому трагічні випадки, але Лілія думала про своє, обравши собі ціль для погляду – залізну голову лисого чоловіка, що стояла на шафі. Голові все одно, а їй треба кудись дивитися – куди завгодно, аби не в очі цій людині, що повідомляє найгірші новини.
Значить, по-перше, треба знайти Теюттіна… Він брехати не стане, коли сталося так, як вона гадає. Якщо не рахувати Лилєкей, він був єдиним дорослим у селищі, який принципово не вживав алкоголю. Старі навіть натякали, що безмужній жінці слід перейти до його яранги, стати його лимлим – другою дружиною, надто вони схожі. Давня віра не забороняла мати кількох жінок, особливо в скрутні часи, а радянська влада й не дізналася б, вони й так нас плутають щоразу. Але він їй ніколи не подобався. Ні-ко-ли.
– Тіло не знайшли поки, – сказав Олексій і розвів руками. – Я повідомлю прикордонникам. Якщо знайдуть, тоді вже… зараз організуємо машину, дамо вам супровідника, і прийміть ще раз…
Лілія нарешті відвела погляд від залізної лисої голови й сказала:
– Мені до туалету треба.
Вона поставила мішок на підлогу, але рюкзак узяла з собою і вийшла в коридор. Там серед черги сиділа Альбіна й витирала сльози хустинкою. Лілія мовчки повернула за ріг і зайшла до жіночого туалету.
Олексій вийшов за нею, підхопилася й Альбіна.
– Ну що? – спитала вона.
– Сказав – нещасний випадок. Треба розібратися на місці, зняти показання у цих хлопців зі стройотряду, а потім уже її відпускати – вона ж такого може накоїти! Не можна її відпускати.
– Дикі люди, – тихенько погодилася з ним Альбіна Ігорівна. – Про чоловіка її чули?
Та, не дочекавшись відповіді, схаменулася:
– Піду, напевне, до неї, поговорю.
Вона відчинила двері й смачно матюкнулася – у туалеті було відчинене вікно, а в нішах ліворуч – порожньо. Перехилившись через підвіконня, вона подивилася на двір – а там нікого, лише різкий південний вітер свище між будівлями, надолужуючи своє.
Вона звикла все рахувати в зірках: багато – це зоряне небо, а небагато – кілька зірок, що з’являються першими. Лілія йшла вулицею, закинувши рюкзак за спину, і зірок перед очима все більшало й більшало: вона намагалася осягнути все, що сталося, і що їй тепер робити, і в якій послідовності.
Омрин загинув, і єдине, що їй лишалося, – розібратися з тими, хто йому не допоміг. З тими, хто не врятував її дитину, з усіма, хто був поруч, і нехай морські духи навіть не пробують натякати на давні борги – стара віра лишилася для тих, хто її тримається. А Лилєкей тепер було все одно – що старе, що нове мали відповісти за смерть сина. Дурну, погану смерть.
Вона хутко йшла поміж бараків, рухаючись якнайдалі від вулиць, де її могли б знайти. А вони шукатимуть, бо ця влада не дозволяє чукчам вбивати одне одного – скільки таких випадків було, коли забирали в тюрму тих, на чиєму боці була