Чорний хліб. Фоззі
– набрати ікри та риби, змінявши на шкури та роги. Він спав на батьківському подвір’ї, під навісом, що заміняв їм сарай, п’яний і з дівчиною. Якою саме, розбиратися не було коли, та й неважливо. Вона, мабуть, теж добряче випила й навіть не відчула, як поруч хтось з’явився.
Лилєкей спочатку тихесенько зайшла до вагончика, який був у родичів Роптина замість дому, але там його не було, тільки якась дитина прокинулася, але поки вона вдивилася у півтемряву, причина тривоги вже зникла. Добре, що Лилєкей здогадалася зазирнути під навіс: а ось і Роптин. Вона подумала, а чи не спитати в нього – били сина баграми чи він сам…
Теюттін би не сказав – це вже особисте, а він гадав, що мав рацію, та, мабуть, сподівався на те, що мати визнає провину сина й мовчки піде. Ну, щось подібне мала нашептати йому стара віра, якої цей чоловік так тримався. Подумала трохи, вирішила – ні, не хоче вона цього знати, тому Лилєкей тихенько привітала хлопця: «Етті»[3], затулила йому рота і всім тілом загнала ножа йому в серце.
Наостанок вона зайшла додому – мама лежала спиною до дверей, озирнулася мокрим від сліз обличчям, придивилася й мовчки повернулася знов. Лилєкей усе вже знала й питати не було про що. Вона спокійно зібрала все необхідне, зняла зі стіни карабін, загорнула в капелюх усі патрони й склала до великого мішка, з яким взимку ходила на полювання.
Дістала з-під щілини під самою стелею гроші, розділила навпіл – частину поклала на стіл і придавила ополоником. Підійшла до синового ліжка, зняла зі стіни фото, потримала в руках, потім повісила на місце, понюхала його подушку й вийшла, так нічого і не сказавши мамі.
За три дні Чижов з незмінним Олексієм Ігнатовичем вийшли з управління і рушили до бухти. Починався приємний літній вечір, й опинись зараз поруч із ними мешканець материка, він міг би вирішити, що не така вже й страшна ця Чукотка – тепло, спокійно, ані вітру, ані мошки. Вулицею прогулювалося багато людей, більшість із них радо віталися із Сергієм Миколайовичем, немов бажаючи отримати від того благословіння на променад у вільний від роботи час.
Деяким начальник управління відповідав кивком голови, але більшість просто фіксував поглядом – знайомі чи незнайомі, тверезі чи п’яні, безпечні чи зальотні?
– Гагри просто, – сказав Олексій Ігнатович, проводжаючи поглядом старшу дочку Піткіна, яка йшла назустріч із подругою, – дівчина за останній сезон виросла, раптом перетворившись із бридкого каченяти на чаплю, яку мама випустила з дому в короткій спідниці, ледь не шортах.
– Це точно, – відповів Чижов, і, як з’ясувалося, він теж усе бачив. – Петрову скажи, дочка доходиться в трусах: весь рецидив облизується, шкода буде дівку.
Олексій погодився, уявно занотувавши собі це питання, але спитав про інше:
– Так а чого не в нас збори?
– Ну, ЧП ж по їхній частині, не по нашій. Якби на копальнях щось таке або не повернувся хтось, а так – чиста уголовщина.
– Все одно не розумію, а навіщо їм ви?
– Вона
Привіт (