Чорний хліб. Фоззі
позасинають.
З нірки неподалік вилізла євражка, подивилася на неї й побігла у своїх справах. Може, та сама, а може, й ні.
Сонце наблизилося до обрію, темніше вже не буде – Лилєкей вийшла на верхівку сопки, з якої було видно широку смугу будівель біля води. Був би бінокль чи гвинтівка з оптичним прицілом, вона могла б роздивитися і знайти свій дім, капітальний, на відміну від більшості сусідів, – вона ж була гарною мисливицею і дбала про родину.
Йшла обережно, нахиляючись до землі – навряд чи хтось тут пильнує, але так спокійніше. Так звичніше й більше скидається на полювання на ведмедя чи лося, аніж на те, до чого вона наближається. Помаранчевий рюкзак лишився у сховку, а кухлянка така сама жовто-коричнева, як і все навколо, для того й шилася.
Скрізь підіймався дим – курилися яранги й труби будинків, усі або ще вечеряли, або вже лягали. Влітку можна було не дотримуватися звичного розкладу, та й узимку теж – спи хоч весь день, усе одно темно. Але люди жили за звичкою й лягали тоді, коли втомилися. Тільки чайки кричали, кружляючи над берегом, там, де завжди різали здобич, та собаки скрізь безперервно брехали.
Лилєкей спускалася по дузі, аби вийти так, щоб дорогу бачити в обидва боки. Жодна машина не проїхала, поки слідкувала за селищем, зараз вона б почула їх іще здалеку, але мусила бути обережною – ніхто за неї цю справу не доробить. Нахилившись, швиденько перебігла дорогу й узяла ліворуч – так, щоби йти не через селище, а підібратися з боку води.
Теюттін жив на самому березі – щоб недалеко було тягти здобич до великого сараю, який притулився до яранги. Дим звідти вже не йшов, мабуть, усі спали – крива дружина, син і та донька, що вижила. Лилєкей приластила двох собак, які підбігли, щойно вона з’явилася. Ті впізнали сусідку, від якої часто пахло м’ясом, і пішли, перевіривши, чи нема в неї раптом із собою чогось смачного.
Підібралася до яранги й прислухалася – ніби тихо. Сиділа довго, вичікуючи, а потім дістала ніж, заправила його до рукава й тихенько потягнула двері на себе. Теюттін, як і слід було очікувати, лежав ближче до входу, десь посередині між дверима та центральним стовбуром. І він не спав – у світлі, яке вона впустила за собою, велика фігура сіла й узялася за щось, що лежало поруч.
Лилєкей зазивно хитнула головою й виповзла задом через проріз. Не відразу, але з’явився й господар. Він подивився на жінку, що стояла біля сараю, потім глянув навколо – чи не привела вона раптом когось із собою (а кого їй було брати, не Альбіну ж із Піткіним), погладив собак, що миттєво підбігли до входу, і нарешті підійшов.
– Тивик[2], – наказала вона й присіла. Він сів напроти, поклав перед собою невеличку сокиру, закурив папіросу й заговорив. Виходило, що Омрин узяв із собою двох студентів, по десять рублів з кожного. В поміч пішли Теюттін та Роптин, не той, що старий, а молодий, пастух.
Вони відійшли на човні Омрина, недалеко, і підбили невеличку нерпу. Але один з тих студентів так хотів на тюленя чи моржа, що пішли далі. І ще далі, аж поки не знайшли
Розказуй (