Історія України очима письменників. Сборник
Литовченко (нар. 1963 р. у Ташкенті) – письменниця. Після знайомства з Тимуром Олена стала не тільки його дружиною, але й музою-натхненницею. Спільно Олена та Тимур Литовченки написали романи «Пустоцвіт» та «Кинджал проти шаблі», які були надруковані у видавництві «Фоліо». У 2014 році вийде у світ у видавництві «Фоліо» їх третій спільний роман – «Шалені шахи».
Невиправдана зрада
Повість про сумні й повчальні події року 882-го від Різдва Христового
Світлій пам'яті Михайла Брайчевського
присвячується…
В літо 6387 [від створення світу]. Помираючи, Рюрик передав княжіння своє Олгові, який породичався з ним, віддав йому на руки сина свого Ігоря: був бо [княжич] молодим занадто.
[Мовив: ] «Аз єсмь Ольґ князь, а це є Рюриков Ігор княжич», – і негайно вбив Осколда й Діра.
Кіль лодії розполовинював темну поверхню Данапра,[6] й невеличкі хвилі розбігалися до обох річкових берегів, виплескувалися на пісок і траву, немовби сповіщаючи тим самим: «Стережіться, вікінги пливуть, вікінги, ці жахливі вікінги!!!»
Немовби сповіщаючи…
Саме так і є насправді.
Хельґ невдоволено підібгав губи, озирнувся, прискіпливо оглянув відданих вояків, які ритмічно веслували, не переймаючись нічим іншим. Що ж, їм легше! А йому – йому як вчинити?!
«От що скажу тобі, Хельґу Орварде:[7] вчини з тими негідниками так, як тільки ти з-поміж усіх інших ярлів[8] зміг би вчинити, і постав володарювати в їхніх землях сина мого Інґвара! Такою є моя остання воля. Виконай цей заповіт, Хельґу Орварде, виконай неодмінно…»
Так сказав ладозький конунг[9] Рюрик перед смертю, звертаючись до нього – чоловіка своєї сестри. А тільки-но закінчив говорити – одразу ж і відійшов у Вальгалу[10] до сонму славетних пращурів, якомога міцніше стискаючи в руках бойовий меч, що вірою і правдою слугував відважному конунгові багато-багато років й неодноразово скупався у ворожій крові.
Тоді, біля ліжка щойно померлого, все здавалося доволі легким. І тільки потрапивши у склавинські[11] землі, Хельґ повною мірою оцінив усю складність своєї місії. Справді, не враховуючи його самого та малолітнього Інґвара, на кожному з двох човнів налічувалося по п'ять десятків воїнів. Звісно, сотня відчайдухів-вікінгів – це грізна сила. Проте такої кількості не вистачить для того, щоб у разі потреби взяти в облогу і спалити вщент добре укріплене поселення з усіма охочими захищати його. А про тутешній оплот склавинів – Київ-місто – йшов саме такий поголос…
Ех, було би вояків хоч пару сотень – тоді ще сяк-так можна впоратися. І дві великі лодії за потреби могли би вмістити саме таку кількість горлорізів-вікінгів… Але у тім-то й біда, що хоробрі Рюрикові дружинники не надто довіряли чужоземцеві – безземельному[12] норвезькому ярлу! Лишалося розраховувати на пару дюжин власних людей, яких гордовиті ромеї,
[vi] Данапр (від
[vii] Головний герой норвезької «Саги про Орварда-Одда» помер так само, як і Віщий Олег – після прокльону чаклунки його вкусила гадюка, що виповзла з черепа померлого коня. Це дозволяє припустити, що ця норвезька сага та руські літописи розповідають про одну й ту саму історичну персону.
[viii] Ярл – шляхетна людина у скандинавів.
[ix] Володар у скандинавів.
[x] Обитель померлих у скандинавській міфології.
[xi] Склавини – візантійська назва слов'янських племен, що заселяли території на північ від Дунаю, зокрема лісостепове правобережжя України та Полісся. Склавини були родичами антів – предків сучасних українців.
[xii] Саме безземельні варязькі ярли здебільшого промишляли військовими походами та пограбуванням підкореного населення.