Історія України очима письменників. Сборник
великі зелені очі Волоса (а вони мали яскраво-зелений колір, бо в очниці ідола були вставлені два величезні смарагди), подумки благаючи про допомогу, і мовив якомога стриманіше:
– Нехай це тебе не обходить, варяже. Якщо встановлені у Києві-місті порядки тобі не подобаються, це ще не означає…
– Ми хотіть приносить жертва боги, – помітно перекручуючи слова, повільно мовив носій плаща. – Давай приносить жертва, дравід,[23] давай! Ми хотіть, ти допомогать.
– Але ми досі не впевнилися, чи вірно обрали святилище, – поквапився уточнити з-за його плеча другий гість.
– Ну що ж, варяги, ви не помилилися, – тепер вже цілком миролюбно, навіть по-діловому заговорив Дрожко, – я служу богові Волосу, який є заступником усіх скотарів, а отже, і тих, хто худобою торгує.
Він кивнув на середніх розмірів вівтар у формі рівностороннього кам'яного хреста, посеред якого горів невгасимий священний вогонь, а біля віддаленого кінця височів ідол Волоса – великий, суворий, зі смарагдовими очима, з білявою бородою, вусами і кошлатими бровами зі справжнього кінського волосу та з довжелезним пастушачим посохом у правій руці.
– Ми не худобу веземо до ромеїв продавати, ми торгуємо одягом, коштовностями і зовсім трохи зброєю, – заперечив третій гість.
– Не має значення, чим саме ви торгуєте, – знизав плечима волхв, – тим паче, що кушніри шиють теплий зимовий одяг саме зі шкури худоби… Втім, якщо хочете, можете піти до святилища Дажбога.
– А Дажбог ваш?…
– Дажбог – це сонце і статок. І заступник усієї нашої землі.
– Усієї вашої землі?…
Варяги обмінялися напруженими поглядами, тоді їхній ватажок (хоч як важко було йому розмовляти чужою мовою) заперечив:
– Ні Дажбог, не хотіть Дажбог, давай твой Волос.
Дрожко кивнув, знов не втримавшись від самовдоволеної посмішки.
– Тільки хоча твій Волос і є заступником усіх скотарів і торговців, тим не менш, це не наш бог, – цілком справедливо зауважив третій гість. – Отже, ми лише заплатимо за жертву, але не станемо її приносити.
– Ти приносить жертва, – носій плаща доволі безцеремонно тицьнув пальцем у груди волхву. – Ти сам, без ми. Ні?…
– Як забажаєте, так і вчиню, – кивнув Дрожко. – Можу й сам принести жертву Волосові, одразу як ви полишите капище.
Третій гість кивнув і передав божому служникові невеличкий шкіряний мішечок. Там лежало щось тверде – мабуть, кілька монет і, здається, два чи три персні.
– Нехай Волос благословить ваш шлях, зробить його легким, а справи ваші вигідними.
Волхв хотів відійти у віддалену затемнену частину святилища, щоб сховати пожертви варязьких гостей, проте носій плаща зупинив його:
– Ні-ні, дравід, ти не йти. Ми ще хотіть говоріть ти. Важливо говоріть.
Дрожко здивовано озирнувся:
– Чого ще вам треба, варяги? Пожертву ви оплатили… Може, якісь амулети або?…
– Йдеться про інше, – мовив другий гість. – Коли саме у вас
[xxiii] Себто друїд – кельтський аналог слова «волхв».