Історія України очима письменників. Сборник
Осколд не схотів терпіти такої неповаги і…
– Я понять, – кивнув носій плаща.
– Ми здогадалися, що без вагомої причини склавини на Константинополь не нападали б, – підтвердив другий варяг. – Але як щодо ромейського божка?…
– Медоточивими речами володар імперії приспав пильність князя Осколда, відкупився великими грішми і безліччю товарів, якими наші воїни навантажили лодії. А на додачу до всього запропонував прийняти віру грецьку – віру в того самого божка, якого прибито до схрещених дощок.
– Чому ж ваш князь на таке погодився?!
– Не знаю, – знизав плечима Дрожко, – мене під Царго-родом не було.
– А що про це казали ті, хто був там?
– Подейкували, буцімто грецький володар стверджував, що це саме нікчема-божок, прибитий до схрещених дощок, напоумив його повернути військо до обложеного Царгорода.
– Як це?!
– А отак! Буцімто божок спрямував уві сні до грецького володаря посланця у сяючих шатах – таких греки називають «янголами». Отой посланець і повідомив володаря, що Царгород обложено хоробрими русами. І напоумив терміново повернутися.
– Неймовірно… – третій гість замислено почухав потилицю.
– Не знаю, варяги, не знаю. Що мені розповіли, те саме я вам переказую… Отже, князь наш Осколд побачив, що то раніше його восьмитисячне військо оточувало Царгород, тепер же руські воїни опинилися нібито затиснутими між обложеним містом і вояками, яких привів додому грецький імператор. Якби наші воїни спробували підняти на списи місто, їм у спину вдарили б греки зі своїм володарем на чолі. І навпаки.
– Треба битися, завжди треба битися!..
Носій плаща не втримав скрикування, але одразу ж зніяковіло замовк, нібито бовкнув щось не просто зайве, але небезпечне.
– Я не воїн, а волхв, Волосів слуга, тож не знаю, чи вірно вчинив князь, – зітхнув Дрожко. – Подейкують, що багато хто з бувалих вояків наполягав на негайному розгромі Царгорода: мовляв, це мало справити гнітюче враження на грецьке військо, якщо його очолював навіть сам імператор…
– Але ваш князь не наважився на таке?…
– Князь Осколд вважав за краще повернутися додому, прийнявши від греків розкішні дари, а заразом і дивакувату, незбагненну віру в одного-єдиного божка, прибитого до схрещених дощок. Мовляв, цей божок завжди попереджає своїх підопічних володарів про можливу небезпеку – відтепер попереджатиме і його, Осколда.
– Цікаво говорите, дравіде, – носій плаща загадково посміхнувся, цмокнув крізь зуби і повторив: – Цікаво.
– Що ти маєш на увазі? – не зрозумів Дрожко. Гості обмінялися короткими поглядами, потім ватажок пробелькотав щось своєю уривчастою холодною мовою, а другий варяг пояснив:
– Алберт, який є головним серед нас, бажав би дізнатися, чи справді ставалося так, щоб ромейський божок, прибитий до схрещених дощок, попереджав вашого князя Хьоскульда про небезпеку?
– Нашого князя не Хьоскульдом звуть, а Осколдом, – з достоїнством уточнив волхв.
– У