Історія України очима письменників. Сборник
волхви, тим не менш, зберегли вірність Осколдові.
– Він зрікся вас і богів ваших! – резонно зауважив другий гість.
– Повторюю, варяже: Осколд не зрікся рідної землі. Та й наші священні капища залишив у спокої за міськими мурами, як не біснувався підступний грецький волхв Михаїл.
– А як же ваші купці? Мабуть, ромеї продовжують зачіпати їх…
– Так, справді, відколи вісім років тому нещастя спіткало останній княжий похід на Царгород, руські гості ніколи не почуваються у цілковитій безпеці. Тому дедалі меншає охочих подорожувати у грецькі володіння.
Почувши це, варяги довго перешіптувалися один з одним своєю уривчастою холодною мовою. Коли ж завершили, другий гість запитав вкрадливо:
– Послухай-но, дравіде, а чи хотів би ти, щоб усе стало, як колись?
– Себто?… – насторожився Дрожко.
– Хотів би ти, щоб капище ненависного ромейського божка, прибитого до схрещених дощок, зникло з Києва-міста назавжди? Хотів би, щоб володар вашої землі знов дослухався до волі прадавніх склавинських богів? Хотів би, щоб від кроків ваших воїнів-склавинів знову здригалася ромейська земля і щоб ці підступні ошуканці ніколи більше не кривдили склавинських купців?…
– Навіщо ці пустопорожні марення… – зітхнув Дрожко, та варязький гість повторив з несподіваною твердістю:
– То хотів би чи ні?! Відповідай, дравіде.
– Звісно, хотів би.
– Ну, то невдовзі так і станеться.
– Як?!
– Станеться саме так, якщо ми домовимося.
– Ти помогать ми, ми помогать ти. Допомогать всі дравід… всі дравіди, всі склавини.
І носій плаща загадково посміхнувся.
– Що може жменька варязьких гостів… – почав було волхв, але тут ватажок рішуче заперечив:
– Ми не купець.
– А хто ж тоді?! – здивувався Дрожко.
– Зараз дізнаєшся, дравіде, – запевнив другий варяг. – Тільки скажи нам от що: як на твою думку, чи прагнуть інші тутешні дравіди того ж самого, чого прагнеш ти?…
Мимоволі волхв озирнувся на Волосового ідола й побачив, що його дерев'яна фігура вже потонула у мороці (бо за розмовою імлистий вечір вже встиг змінитися темною ніччю), проте смарагдові очі сяяли особливо яскраво.
Як здалося Дрожкові – з прихованою надією…
В оселі Перунового служителя Лютня зібралися шестеро гостів: Чудин – Хорсів волхв, Дажбогів служитель Вишата, Стрибогів Торчин, Сварогів Корята, Сімарглів Нажир. І звісно ж, Волосів Дрожко, який просто посеред глухої ночі сповістив решту божих охоронців, що має до них дуже-дуже важливу невідкладну розмову.
– Ну, то про що ти хотів говорити з нами? – суворо спитав господар оселі. На подібний тон він мав повне й беззаперечне право, як служитель найголовнішого руського божества.
– Учора вдень із північних новгородських земель від тамтешнього князя Рюрика до нас припливли дві лодії з варязькими гостями… – почав Дрожко, та Лютень різко обірвав його:
– Це відомо вже не тільки на Княжому дворі, а й