Історія України очима письменників. Сборник
підтримують. Тільки командир другої лодії несміливо заговорив:
– Ти все добре придумав, ярле, нема чого заперечити. Звісно ж, ці дурні-склавини мали би злякатися самих лише звісток про появу під стінами Києва-міста нашого загону і стати в глуху оборону, натомість заморських купців вони не лякатимуться. Більш того, нас навіть можуть зустріти з розкритими обіймами, сподіваючись почути найсвіжіші відомості про конунга Рюрика. Адже якщо поміж склавинів осіло багато втікачів із наших земель, вони завжди боятимуться, що з півночі з'являться…
– Що іще тобі незрозуміло? – перервав Хельґ його слововиливи. – Адже в іншому разі ти б не заводив такої розмови.
– Я справді не розумію, ярле… Ну, нехай вдамо ми купців – але яким чином уведення дурнів-склавинів в оману допоможе підкорити Київ-місто?! Так, згоден, купців боятимуться менше, ніж вояків, але чому ти вирішив, що сотня чоловіків лише з жалюгідними довгими ножами в руках краще впорається із захопленням…
– Стривай-но!
Алберт одразу замовк, і Хельґ пояснив:
– Справді, юрба купців із довгими ножами не впорається із захопленням влади краще за сотню вояків, озброєних як треба. Але не забувай, що я наказав лише сховати зайву зброю, а не тримати її на видноті: просто у потрібний момент ми вихопимо мечі, ото й усе! До того ж…
Тут ярл зробив багатозначну паузу, перш ніж завершити думку задоволеним шепотом:
– До того ж, я дуже сподіваюся, що виконати останню волю конунга Рюрика нам допоможе дехто з мешканців Києва-міста.
Хоча Хельґ стишив голос, нібито його міг підслухати хтось сторонній навіть на середині Данапра, сказане ним добре почули всі вояки-горлорізи.
– Хто ж візьметься допомагати нам? – так само тихо спитав украй здивований Алберт. На що Хельґ відповів:
– Якщо ти досі не здогадався, то й не треба воно тобі! Поясню, коли досягнемо мети нашого походу.
І додав, озирнувшись на темну річкову воду:
– Судячи зі швидкості течії, якщо навіть ми й надалі підемо на веслах, до Києва-міста лишилося дні три, не більше. Отже, чекати вже недовго.
Троє людей увійшли до Волосового[21] капища мовчки, уважно і водночас обережно озираючись на всі боки, немовби очікували якогось невідомого підступу. Така поведінка недвозначно виказувала іноземців – утім, як і непоказний, зношений у тривалих мандрах одяг явно нетутешнього покрою. Дрожко мовчки очікував, доки прибульці заговорять, щоб визначитися з мовою подальшого спілкування.
Отже, якщо взяти до уваги штани зі звірячих шкур, потерті блузи з нехитрим візерунком, легкі шкіряні чобітки майже без халяв і на додачу плащ у найстаршого за віком прибульця, який виглядав найбільш упевненим, а отже, ймовірно, був їхнім ватажком… Судячи за цими ознаками, до Волосового капища завітали варязькі гості.[22]
Цікаво, чи так це є?
Носій плаща нарешті пригладив пишну бороду і, звертаючись до Дрожка, заговорив незнайомою мовою, що здавалася уривчастою й якоюсь
[xxi] Волос (Волох, Велес) – давньослов'янське божество, покровитель скотарства і поезії.
[xxii] «Гості» у даному контексті – «купці».