Шлях меча. Генри Лайон Олди
питаю, – у землю до проковки заривали?
– Заривали, – відповідає. – На дев’ять років, як і слід.
– Добре, – киваю. – А полірували, певно, днів п’ятнадцять?
– Так, – відповідає, але вже на тон нижче.
– Гаразд, – кажу, а сам у Придатка Чена над головою витягаюся на манір веселки. – Ти – гість, тобі й рубати першому. Нумо!..
Молодець він виявився! Ґвеніль із першого разу посоромився, обережно вдарив, а цей із Придаткового плеча й полоснув навскоси, без замаху! Прийняв я його на півдоторку – ще подумав, що Ґвен важчий буде – а там із-під нього вивернувся, Придатка Чена вправо повів і в дугу зігнувся.
Він ледь в землю не зарився, цей Но-дачі. Щоправда, «ледь» не рахується, особливо якщо він від землі впоперек Придатка мого пішов, на всю довжину, та ще й на рівні живота! Небезпечно, така штукенція не завжди вчасно зупинитися може, дарма, що він легший від Ґвеніля…
То я й вирішив із ним не бавитися. Упав мій Чен, отак ось і впав, горілиць – а гість над нами пронісся, лише вітерцем хльоснуло. Придаток його з ноги на ногу перестрибнув, перечепився й поруч із нами рачки опинився.
А як йому на ногах утриматися, якщо в нього сандалії на дерев’яній колодці й на двох ремінцях, а я ті ремінці на лівій сандалії, поки Придаток Чен на землі розкинувся, навпіл розрізав?!
Ґвеніль тішиться – він такі жарти дужче, ніж Бесіди, любить – на трибунах вереск зі скреготом упереміш, а Придаток гостя вже на п’ятах сидить, і сам гість у нього на колінах лежить.
Мовчить. Лише смикається злегка. І паща котяча, яка в нього на голівці руків’я, невесело так скалиться…
– То що, – запитую, – зрозумів?
– Зрозумів, – відповідає. – Дякую, Вищий Дан Ґ’єне, за науку.
Двічі молодець! Ґвеніль – той, пригадую, до вечора лаявся, заки вгомонився.
– Ще хочеш? – питаю.
– Обов’язково.
– Отож, – кажу, – переможеш Ґвеніля в рубці, тоді й повторимо.
І повів Придатка Чена до інших майданчиків.
2
Мені треба було хоч трохи розслабитися. Осмикування самовпевненого Но-дачі забрало більше сил і енергії, ніж могло здатися на перший погляд. Тому я пустив Придатка Чена безцільно бродити між турнірними майданчиками, зупиняючись тут чи там, а сам спробував натрохи забути про майбутню фінальну Бесіду – із Ґвенілем чи Но-дачі.
Перший уже непогано знав мої звичні виверти – принаймні, деякі з них – а другий після жарту буде напоготові, отож…
Усе, забули! Гуляємо…
Біля південних майданчиків, де змагалися древкові Звитяжці, я затримуватися не став. Вовча Мітла до турніру не повернулась, а інші Довгі – крім, мабуть, Місячного Квана, але його я вже бачив – мене цікавили мало.
Був третій день турніру. Перші три дні завжди проходять під девізом «Подібні з подібними». Чи бодай із більш-менш подібними. День змішаних Бесіда буде лише завтра, але Мітли досі немає, і я, радше за все, раз чи двічі зустрінуся з Наґінатою Каторі, відвертою фавориткою, а тоді піду на трибуни. Або